Зупинка між поверхами

Розділ 1. 

Дарина ненавиділа ліфти. Не панічно, не до істерики, просто тихо і вперто, як ненавидять щось, що колись уже зробило тобі боляче. Тому вона дивилася на сходи біля скляного входу в офісну вежу цілих дві хвилини, а потім глянула на годинник. 19:52. Співбесіда о восьмій. Двадцять третій поверх.

«Ти не встигнеш піднятися пішки», — тверезо сказав розум, на який вона зазвичай могла покластися.

Вона міцніше стиснула лямку старого рюкзака, поправила світле пасмо, що вибилося з акуратного хвоста, і зайшла до ліфта. Двері зачинилися. Дарина видихнула, порахувала до десяти й дозволила собі повірити, що все буде добре.

На п'ятнадцятому поверсі ліфт різко здригнувся.

Світло блимнуло, і кабіна стала. Табло показало мертве «15», і навіть музика стихла.

— Ні, ні, ні, — прошепотіла Дарина й тицьнула в кнопку відкриття дверей. Потім в іншу. Потім у всі підряд.

— Вони не спрацюють, — пролунав голос за її спиною.

Вона підскочила так, що вдарилася потилицею об дзеркальну стіну. У кутку, в півтіні, стояв чоловік. Вона не помітила його, коли заходила, надто була зосереджена на власному страху.

Він був високий, значно вищий за неї. Темне волосся, трохи скуйовджене, ніби він не раз за день провів по ньому рукою. Дорогий піджак, недбало перекинутий через плече. Втомлені, уважні очі, і погляд такий, що хотілося відвести очі й одночасно не вдавалося.

— Я… я вас не бачила, — видушила вона.

— Помітно, — кутик його вуст ледь здригнувся. — Ви натискали кнопки з таким виглядом, ніби вони винні вам гроші.

Вона хотіла посміхнутися, але губи не слухалися. Серце калатало десь у горлі. Стіни кабіни здавалися ближчими, ніж хвилину тому.

Чоловік дістав телефон, глянув на екран і коротко стиснув щелепу.

— Зв'язку немає. Аварійний канал теж мовчить. Схоже, це надовго.

— Н-надовго? — її голос зрадницьки зірвався.

Він підвів очі. Дивився довго, уважно, наче читав її, як рядки коду. Вона побачила, що він помітив усе: побілілі пальці на лямці рюкзака, нерівне дихання, піт на скроні.

— Ви боїтеся замкнутих просторів, — сказав він. Це не було питання.

— Ні, — збрехала вона й одразу відчула, що він бачить її брехню наскрізь. — Трохи. Іноді.

Він мовчки зсунув піджак з плеча, зробив крок і, не питаючи дозволу, опустився на підлогу біля стіни.

— Тоді сядьте. Так легше. Це не наказ, — додав він, помітивши, як вона напружилася. — Просто порада.

Дарина вагалася секунду, потім сповзла по стіні навпроти. Між ними залишалося зо два кроки, але здавалося, що менше.

— Куди ви їхали? — спитав він спокійно, ніби вони сиділи в кав'ярні.

— На співбесіду. До компанії «Kvant». На стажування. — Вона стиснула пальці. — Тепер я, мабуть, запізнюся. Або взагалі не потраплю. Вони, певно, не люблять чекати.

— Не люблять, — погодився він. Щось промайнуло в його очах, схоже на тінь усмішки. — А що ви вмієте?

— Я вчуся на другому курсі, прикладна математика. Пишу на Python, трохи на C++. Торік виграла університетську олімпіаду з алгоритмів. — Вона говорила швидко, бо цифри й факти заспокоювали. — Я знаю, що це небагато. Але я вчуся швидко.

— Небагато? — він нахилив голову. — Ви щойно за хвилину назвали три конкретні речі, якими можна пишатися, і додали «небагато». Чому?

Вона розгубилася. Ніхто ніколи не ставив їй такого питання.

— Бо… так скромніше?

— Скромність — чудова риса, — сказав він. — Але вона не повинна бути вашим алібі.

Дарина втупилася в нього. Страх нікуди не зник, пальці все ще мерзли, але під ним з'явилося щось нове і тривожніше за страх: цікавість. Хто цей чоловік, що говорить так, наче звик, що його слухають, і водночас сидить на брудній підлозі ліфта поруч із незнайомою студенткою?

— А ви? — наважилася вона. — Ви теж до «Kvant»?

Він мовчав довше, ніж треба. Потім спокійно відповів:

— Можна й так сказати.

У ту ж мить світло знову блимнуло, ліфт здригнувся й повільно поїхав угору. Двері відчинилися на двадцять третьому поверсі, і Дарина побачила напис на скляній стіні: «Kvant. Засновник і CEO — Давид Корінь».

Вона перевела погляд на чоловіка, що вже підводився з підлоги, обтрушуючи долоні, і відчула, як усередині все обірвалося.

— Ви… — прошепотіла вона.

— Давид, — він простягнув їй руку, допомагаючи встати. Його долоня була теплою й упевненою. — І, здається, ви моя співбесіда на восьму годину.