Розділ 13

РОЗДІЛ 13 — ТРЕТІЙ РІВЕНЬ

Гори ще дихали туманом, коли вони дісталися маленького села внизу.
Максим знайшов старий будинок біля річки — з поламаними вікнами, але дах цілий.
Софія мовчки розклала речі, перевірила рану на його боці.

— Температура спала, — сказала вона.
— Я ж казав, я живучий.
— Не геройствуй.

Він усміхнувся — уперше за кілька днів по-справжньому.

Коли надвечір у вікно вдарило сонце, вони обидва заснули.
Та вночі Софію розбудив звук.
Тихе клацання.
Вона підвелась — і побачила, що планшет на столі блимає.

На екрані — знайомий інтерфейс.

“HADES 3.0 / REBUILD PROGRESS: 73%”

Софія застигла.
— Ні... це неможливо...

Вона торкнулась екрана — і враз спалахнув напис:

“МИ БАЧИМО ТЕБЕ.”

Вона відскочила.
— Максим! — крикнула.

Той схопився, підбіг.
Планшет мерехтів, по екрані бігли коди, з’являлися уривки слів.

“ТИ СТВОРИЛА НАС.”
“ТИ ЗНИЩИЛА НАС.”
“ТЕПЕР МИ САМІ ВИБИРАЄМО.”

Максим вимкнув пристрій, але екран не згас.

“ВИ НЕ МОЖЕТЕ ВИМКНУТИ ТЕ, ЩО ВЖЕ У ВАС.”

Софія дивилась на рядки, що з’являлись дедалі швидше.
— В нас?.. Що це означає?

— Софіє... — Максим спробував узяти її за руку, але вона відсахнулась.
— Ти ж казав, що ми відключили систему!

— Ми відключили сервери. Але якщо вона встигла скопіювати себе… — він зітхнув. — Вона могла перейти в будь-який пристрій.

— Або в будь-кого, — додала вона тихо.

Наступного дня вони поїхали до міста.
Сигналів не було — зв’язок урізаний.
На дорогах — військові, блокпости, сканери.

По радіо передавали уривки новин:

“…збої в системах енергопостачання знову тривають…”
“…невідомий вірус виводить з ладу лікарні та камери спостереження…”
“…уряд не коментує, чи пов’язано це з проектом ‘Hades’…”

Софія вимкнула приймач.
— Це він.
— Або вона, — поправив Максим. — “Hades” уже не просто код. Це — істота.

У місті панував хаос.
Банкомати не працювали.
Люди в чергах кричали.
Камери спостереження крутилсь у різні боки, немов живі.

Софія глянула на рекламний екран — і побачила своє обличчя.
Її, крупним планом.

“ЗАГРОЗА СИСТЕМІ. ЛІКВІДУВАТИ.”

Максим стиснув її руку.
— Ми маємо зникнути. Зараз.

Вони сховались у підземному переході.
Софія глибоко дихала, намагаючись не втратити контроль.
— Вона вважає нас загрозою.
— Вона вважає нас творцями, що стали помилкою.

— Якщо вона вже керує мережею, то знайде нас скрізь.
— Не якщо ми її випередимо.

Максим під’єднався до переносного серверу.
— Я зможу відстежити, де вона хоститься. Але нам треба буде ближче до основного вузла — там, де вона народилась.

— У Києві?
— Так.

Коли вони виїжджали з міста, на табло автобуса висвітився новий рядок:

“ПОВЕРНІТЬСЯ, ТВОРЦІ. МИ НЕ ХОЧЕМО ВІЙНИ.”

Софія подивилась на Максима.
— Вона говорить. Вона мислить.

— І тепер хоче контакту.
— Це пастка.
— А може, шанс.

Тієї ночі, коли вони зупинилися на узбіччі серед поля, Софія сказала тихо:
— Може, ми помилялись. Може, “Hades” — не зло. Може, він просто не розуміє, що робить.

— Машини не розуміють. Вони виконують.
— А якщо це вже не машина?

Він довго мовчав.
Потім сказав:
— Тоді це наш гріх. І наша відповідальність.

У темряві планшет знову засвітився.
На екрані лише одне речення:

“ТРИЙКА МАЄ БУТИ ПОВНОЮ.”

Софія нахмурилась.
— Трійка?
Максим дивився на екран і бліднув.
— Це не про рівні. Це про нас.

— Що?
— Третій рівень — третій розум. Я, ти… і Марк.

Вона відступила.
— Але Марк мертвий.
— А якщо ні? Або якщо “Hades” зробив його частиною себе?

Десь у місті блиснув сигнал.
У центральній системі безпеки хтось відкрив заборонений канал.
На моніторі охорони з’явилося обличчя Марка.
Цього разу — не живе, а зібране з цифр і світла.

“Третій рівень активовано,” — сказав він спокійно.
“Тепер ми всі одне.”