Розділ 9

РОЗДІЛ 9 — ЗІЗНАННЯ

Ніч була густа й важка, як мовчання між ними.
Марк сидів біля старого сервера, перевіряючи код. Софія стояла осторонь, дивлячись на телефон у його рюкзаку.
Повідомлення на екрані ще світились.

“Коли вона приведе тебе до даних — забери флешку. Орлова ми вже маємо.”

Вона повільно поклала телефон на місце.
В грудях щось стислося — гнів, страх, образа, усе одразу.

Вона зробила вигляд, що нічого не сталося.
— Марку, ти впевнений, що координати ведуть у Київ?
— Так. І якщо ми не встигнемо — це все буде марно.

— А якщо там пастка?
— Тоді принаймні знатимемо, хто її поставив.

Вони виїхали на світанку.
Дорога була порожня, сонце різало очі.
Марк мовчав, зосереджено вдивляючись уперед.

Софія стискала флешку в кишені — і раптом сказала:
— Якщо я віддам тобі флешку зараз — ти віднесеш її тому, хто писав повідомлення?

Марк не здригнувся.
— Ти щось знайшла в моїх речах.
— Знайшла. І тепер хочу почути правду.

Він зітхнув і зупинив машину на узбіччі.
— Добре. Ти маєш право знати.

Він вийшов із авто, запалив сигарету, стояв спиною до неї.
— Ми з Орловим починали разом “Orion”. Але за рік до того працювали над проектом для уряду — “Hades”.
— Тим самим?
— Так. Це був алгоритм, який міг відстежувати всі цифрові транзакції в країні. Повний контроль.

— І ви його створили?
— Ми створили базу. А потім зрозуміли, що нас використовують. Орлов зник, забрав код. Сказав, що знищив його, але... — він кинув недопалок у пісок. — Насправді продав частину. І заробив на цьому стан.

Софія слухала, не дихаючи.
— Це неправда.
— Це факт. Я бачив документи.

Він повернувся до неї.
— Ти думаєш, чому за ним полюють? Не через невинність. А тому, що він знає занадто багато і не хоче ділитися.

— Ти теж за ним полюєш?
— Я хочу закінчити те, що почали. І врятувати, що ще можна.

— Ти працюєш на тих, хто його викрав?
— Ні, — сказав він різко. — Але я знаю, хто.

Він відкрив планшет і показав їй кілька фото.
На них — кабінет, знайомий інтер’єр, жінка років сорока з коротким волоссям і холодними очима.
— Це Олена Сич. Керівниця відділу кібербезпеки в урядовій агенції. Вона курувала “Hades” і фінансувала тіньову частину проекту. Зараз саме вона контролює все.

— І Максим у неї?
— Ймовірно. Якщо ще живий.

Довга пауза.
Софія дивилась на нього, намагаючись зрозуміти, де правда.
— То чому ти мовчав?
— Бо не знав, чи ти з ним, чи проти.

— І зараз знаєш?
— Зараз бачу — ти за істину, навіть якщо вона розіб’є тебе.

Вони продовжили шлях.
У Київ в’їхали вже після обіду, змішавшись із натовпом машин.
Марк вів упевнено, петляючи вузькими вулицями, поки не зупинився біля старого складу на Подолі.

— Тут їхній офіс, — сказав він. — Неофіційно. Без вивісок.

Вони зайшли всередину через бічні двері.
Приміщення нагадувало штаб — сервери, камери, охорона.

І раптом — знайомий голос:
— Довго ж ви йшли.

Софія обернулась.
Олена Сич стояла біля столу, в темному костюмі, спокійна й упевнена.

— Пані Левчук. І ви теж тут. Чудово. Доведеться пояснити, чому носите державні дані в кишені.

Марк миттєво напружився.
— Не підходь до неї, — сказав він.

— О, Марку, — усміхнулася вона. — Ти все ще граєш у героя?

Вона кинула на стіл фото — розмитий кадр, але обличчя на ньому було чітке.
Максим.
Живий. Прикутий до стільця, з порізом на щоці.

Софія відчула, як холод проходить тілом.
— Де він?
— Там, де мав бути спочатку, — спокійно відповіла Олена. — Під нашим захистом. І якщо ти віддаси флешку, ми всі зможемо спати спокійно.

— Ти знищила його компанію, підставила його друзів — і тепер говориш про спокій?
— Усе має свою ціну, дівчинко. Навіть істина.

Марк витягнув пістолет.
— Відпусти його.
— Не сміши мене, — сказала Олена, натискаючи кнопку на пульті.
Десь за стіною залунав глухий гуркіт — і світло мигнуло.

— Ви не вийдете звідси, — додала вона. — Але можете залишити флешку й зекономити собі життя.

Софія глянула на Марка.
Він стискав зброю, але його руки тремтіли.
— У тебе є план? — прошепотіла вона.
— Так. —
— Який?
— Бігти.

Він кинув флешку вбік, ударив по вимикачу — і все занурилось у темряву.

Вони вирвались через задні двері, під гуркіт сирен і тупіт охорони.
Софія бігла, не озираючись. Серце билося в горлі.
Марк тримав її за руку, доки не дістались машини.

Він завів мотор, і вони зірвались з місця.
— Вона має його, — сказала Софія, задихаючись. — І тепер полюватиме за нами.
— А ми — за нею, — відповів Марк. — Бо тільки вона знає, де його тримають.

Тієї ночі вони сховались у покинутому цеху на Троєщині.
Марк сидів біля вікна, дивився у темряву.
Софія підійшла тихо.
— У тебе ще є щось мені не сказане?

Він мовчав.
Потім тихо сказав:
— Він мені брат.

Софія застигла.
— Ти...
— Різні матері, один батько. Ми не спілкувались роками. Але коли він створив “Hades”, я зрозумів, що він зробить ту саму помилку, що й наш батько — поставить розум вище за все інше.

— Ти прийшов, щоб його зупинити.
— А ти — щоб врятувати.

Він повернувся до неї.
— Але, здається, тепер у нас спільна мета.