Розділ 8

РОЗДІЛ 8 — БІГ ПО ТОНКОМУ ЛЬОДУ

Вітер з Дніпра був колючим, як ніж.
Софія стояла перед Марком і намагалася зрозуміти, чому він тут.
Його очі — спокійні, навіть занадто.

— Марку, — сказала вона тихо. — Звідки ти знав, де я буду?
— Бо я знаю, як думаєш ти. І як думав він.

Він зробив крок ближче.
— Нам треба йти. Тут небезпечно.

— Ти щось приховуєш.
— Звісно. Інакше нас би вже не було.

Вони сіли в стару “Шкоду”, припарковану неподалік.
Мотор загуркотів, і Марк натиснув на газ.
Софія сиділа мовчки, стискаючи флешку в кишені.

— Ти був у “Orion Tech” у день обшуку? — спитала вона.
— Так. І бачив, як вони все ламали.
— Хто “вони”?
— Не лише поліція. Люди, яких ми не знаємо. У них був доступ до наших серверів. Вони не прийшли знайти — вони прийшли знищити.

— І ти знаєш, де Максим?
— Знаю, що він живий.
— Де він?
— Якщо скажу, ти ризикуєш.
— Я вже ризикую.

Він глянув на неї — коротко, як на рівну.
— Добре. Але спочатку ми маємо зникнути.

Вони виїхали з Києва на північ. Дороги були темні, лише фари вирізали з ночі вузький коридор.
Марк не говорив. Софія теж мовчала, дивлячись у вікно.

У голові крутилась думка: чи можна йому довіряти?
Його поведінка — холодна, точна, ніби він грав у гру, правила якої знали лише він і Максим.

— Ти з ним працював довше за мене, — нарешті сказала вона. — Ти ж його друг?
— Був.
— “Був”?
— Поки не дізнався, що в його грі ми всі фігури.

Софія повернулась до нього.
— Ти думаєш, він винен?
— Я думаю, він не такий чистий, як ти віриш.

Він натиснув сильніше на газ.
— І якщо ти справді хочеш знайти правду — приготуйся, що вона зламає тобі все, у що ти вірила.

Вони зупинились у старому мотелі біля Чернігова.
Стіни пахли пилом і димом, вода текла рудим потоком.
Марк кинув ключ на тумбочку, відкрив ноутбук і під’єднав якийсь пристрій.

— Це що?
— Старий сканер сигналів. Хочу побачити, хто нас відстежує.

Софія сіла на ліжко.
— Якщо ти граєш проти нього — чому допомагаєш мені?
— Бо не все так просто. Іноді, щоб дістатись істини, треба врятувати того, хто її тримає.

— А якщо він тебе зрадить?
— Тоді я зраджу першим.

Уночі Софія не спала.
Вона тихо підійшла до його ноутбука. На екрані — список серверів і шифрів, які вона раніше не бачила.
І серед них — ім’я: “Project Hades”.

Вона відкрила файл.
Всередині — технічна схема, підписана “M.Orlov”.
Поруч — логотип великої міжнародної компанії з кіберзахисту.

— Що ти робиш? — почула вона за спиною.

Марк стояв у дверях.
— Це твоя гра, так? — кинула вона. — Ви обидва працювали над цим проектом?
— Це не гра, Софіє. Це війна.

Він повільно підійшов.
— “Hades” — код, який створив Орлов. Його мали використати для захисту систем, але він став інструментом контролю. Ті, хто стоїть за всім цим, хочуть монополізувати доступ до даних у всьому регіоні.
— І ти в це вплутаний?
— Я намагаюсь виплутатись. Але без тебе — не можу.

— Чому я?
— Бо він довіряв тобі. А тепер — я мушу.

Вранці вони вирушили далі.
На заправці Софія побачила в новинах:

“Зникнення ІТ-підприємця Орлова офіційно підтверджено. Розслідування веде Департамент кібербезпеки СБУ.”

І під фото — коментар:

“За неофіційною інформацією, у справі фігурує ще одна особа — архітекторка Софія Левчук.”

Вона відклала телефон.
— Вони вже знають, хто я.
Марк кивнув.
— Тепер нам точно нема дороги назад.

Увечері вони перетнули кордон області.
Марк сказав, що є місце, де вони можуть сховатись — стара база “Orion”, яку колись використовували для тестів систем безпеки.

Будівля стояла серед лісу, з бетонними стінами й розбитими вікнами.
Але всередині — усе працювало: генератор, сервери, монітори.

Софія озирнулась.
— Це виглядає як притулок хакера.
— Саме так, — сказав він. — І якщо нам пощастить, саме тут ми знайдемо, де він.

Вони запустили систему пошуку.
На моніторі з’явились координати, які вели... до Києва.

— Що за чорт... — пробурмотів Марк. — Хтось намагається активувати код “Hades”.
— Тобто — хтось живий має доступ.
— Так. І якщо це він...

Він не договорив.

Софія стиснула флешку в руці.
— Ми маємо повернутись.

Марк подивився на неї.
— Назад у вулик, повний ос.
— Або до того, хто знає, чому цей вулик горить.

Тієї ночі, коли вони готувались до від’їзду, Софія знайшла в його рюкзаку телефон.
На екрані — повідомлення:

“Коли вона приведе тебе до даних — забери флешку. Орлова ми вже маємо.”

Вона застигла.
І вперше за всі дні відчула справжній страх.