Розділ 7

РОЗДІЛ 7 — ЗНИКНЕННЯ

Минуло два дні після тієї ночі.
Два тихих, напружених, як перед бурею.

Софія не могла додзвонитися до Максима.
Телефон — “поза зоною досяжності”.
Повідомлення — прочитані, але без відповіді.

Спочатку вона думала, що він просто зник, щоб перечекати шум.
Потім — що його могли знайти.
А потім зрозуміла: це вже не просто відсутність. Це зникнення.

О десятій ранку в офіс “Orion Tech” увірвалися знову.
Кіберполіція. Тепер уже з ордером на арешт серверів і “тимчасове затримання підозрюваних”.

Вона бачила, як виносять техніку, як люди в чорному запаковують комп’ютери в сірі кейси.
Хтось із працівників плакав.
Хтось мовчки підписував папери.

— Ви знали, що його шукають? — спитав один із офіцерів.
— Знала, — відповіла вона.
— І не повідомили?
— Ні. Бо не маю що повідомляти.

Його погляд був холодний, як метал.
— Якщо він зв’яжеться з вами — попередьте. Це в ваших інтересах.

Коли офіс спорожнів, Софія сіла за свій стіл.
На ньому — уламок чашки, фото команди, старий чернетковий ескіз.
І ще — флешка. Та сама.

Вона вставила її у свій ноутбук.
Екран спалахнув.
Відкрився файл із позначкою “Backup_Truth”.

Всередині — документи, скріншоти, звіти.
І коротке відео.

Вона натиснула “play”.

На екрані — Максим. Той самий погляд, що вмів бути і крижаним, і теплим водночас.
— Якщо ти це бачиш, значить, мене вже нема поруч, — сказав він.
Його голос був спокійний, але глухий, як відлуння.
— Не вір нікому, навіть тим, хто скаже, що допомагає. І найголовніше — не віддавай флешку, доки не знайдеш Савчука. Він знає, що робити.

Відео обірвалось.

Софія сиділа нерухомо.
Її пальці стискали флешку, ніби це був ключ від чогось більшого, ніж просто дані.

Вона поїхала до квартири Максима.
Двері — замкнені. Але хтось уже там побував: розкидані документи, сліди обшуку.
На підлозі — уламки скла, порожня рамка, у якій колись стояло фото.

І лише на кухні — одна записка, приклеєна магнітом до холодильника:

“Не довіряй навіть тим, хто називає тебе на ім’я.”

Софія зняла її, перечитала кілька разів.
У грудях — холод.
Його попередження вже почали справджуватись.

Тієї ж ночі вона намагалась знайти журналіста Савчука.
Інтернет видавав десятки статей — різні, часто небезпечні для влади.
Остання з датою тижневої давності мала заголовок:

“Коли технології стають зброєю”

І поруч коротка примітка:

“Автор тимчасово припинив публікації через загрозу життю.”

О півночі їй подзвонили.
Номер — невідомий.

— Софіє, — чоловічий голос, низький, рівний. — Ви шукаєте Орлова?
— Хто це?
— Людина, яка може вам допомогти.
— Ви знаєте, де він?
— Так. Але вам не сподобається, де саме.

Клац.
Зв’язок обірвався.

Наступного ранку Софія приїхала до місця, яке він назвав у повідомленні після дзвінка:
Старий паркінг біля Дарницького мосту.

Порожньо.
Лише вітер і один білий фургон.

Вона зробила крок уперед — і зупинилась.
На асфальті — пляма темної рідини.
Поруч — телефон Максима.
І кулон, який він завжди носив на шиї.

Вона впала на коліна, доторкнулась до металу — ще теплий.
І тоді почула звук за спиною.
Кроки. Повільні.

— Ви запізнились, Софіє, — сказав знайомий голос.

Вона обернулась.
Перед нею стояв Марк — колега з “Orion Tech”.
Спокійний, наче все це — звичайна зустріч.

— Що ти тут робиш?
— Те саме, що й ти. Шукаю Максима.

Він посміхнувся куточками губ.
— Але, здається, тепер шукають нас обох.