Розділ 6

РОЗДІЛ 6 — ВИБІР ДОВІРИ

Наступного ранку Софію розбудив гул у телефоні.
Новини кричали заголовками:

“Орлова офіційно викликають на допит. “Orion Tech” тимчасово блокує операції.”

Вона довго сиділа на ліжку, не рухаючись.
Сонце пробивалось крізь жалюзі, розділяючи кімнату на смуги світла й тіні — як і її думки.

У голові звучало одне запитання:
вірити чи рятуватись?

Коли вона приїхала в офіс, на ресепшені вже стояли журналісти.
— Ви працюєте з Орловим? Коментуєте ситуацію?
Вона мовчки пройшла повз.

Усередині — порожньо. Половина команди не прийшла. Дехто звільнився поштою.
На столі Максима лежала коротка записка:

“У місті буде шумно. Я на зв’язку, якщо потрібно.”

Вона зрозуміла, що він поїхав. І чомусь не злякалась.
Вперше за довгий час — ні.

Того вечора вона отримала повідомлення з невідомого номера:

“Київ. Оболонь. Стара майстерня. 22:00. Не питай — просто прийди.”

Вона знала, що це він.
І все ж їхала з відчуттям, ніби перетинає межу, за якою вже не існує “правильно” чи “ні”.

Майстерня стояла на околиці промзони, між закинутими складами.
Максим чекав біля старого верстата, у темній куртці, без звичного спокою.
Його очі — пильні, втомлені, але теплі, коли побачили її.

— Ти прийшла.
— А ти думав — ні?
— Я сподівався.

Він поклав на стіл ноутбук.
— Тут є все, що нам треба, щоб довести мою невинність. Але якщо це з’явиться публічно — почнеться справжнє полювання.

— Що саме там?
— Докази, що мої колишні партнери вкрали код і використали його для махінацій. Вони підставили мене, щоб відвести слід.

Софія дивилась на нього — уважно, без страху.
— Тоді покажи мені.

Кілька хвилин — лише звук клавіатури.
На екрані з’явились документи, листування, схеми переказів.
Вона бачила, як цифри складались у систему, а потім — у правду.

— Це... реально.
— Так. Але вони вже знають, що я не мовчу.

Він підняв очі.
— І якщо ти залишишся поруч, тебе теж втягнуть.

— А якщо піду — тебе зламають.

Їхні погляди зустрілися.
Він на мить замовк, потім сказав:
— Ти не розумієш, що ризикуєш усім. Роботою, репутацією...
— Я вже ризикнула. Тим, що прийшла.

Тиша.
Лише шум дощу по дахах.
Він підійшов ближче, провів пальцями по її руці — повільно, ніби перевіряв, чи це все ще реальність.

— Чому ти віриш мені? — прошепотів він.
— Бо бачу, як ти дивишся, коли брешеш. І зараз ти не брешеш.

Він усміхнувся ледь, як людина, що давно забула, як це робити.
— Ти навіть не уявляєш, як мені потрібна ця віра.

Коли вони вийшли з майстерні, Київ уже спав.
На вулиці було тихо. Максим простягнув їй флешку.
— Якщо зі мною щось станеться, віднеси це журналісту Ігорю Савчуку. Він єдиний, кому можна довіряти.
— Не кажи так.
— Це не фаталізм, Софіє. Це протокол.

Вона стиснула флешку в долоні.
— Добре. Але ти сам її передаси. Завтра.

Він глянув на неї, довго, серйозно.
— Ти не маєш залишатись у цьому.
— А ти не маєш тягнути це сам.

Вони стояли під дощем, мов дві тіні посеред світу, який поступово валиться.
І між ними — мовчання, густіше за будь-які слова.

Він доторкнувся до її обличчя, витер краплі, що текли по щоці.
— Якщо все це закінчиться погано...
— Тоді закінчиться, — перебила вона. — Але не сьогодні.

І вперше він її поцілував не як чоловік, що ховає слабкість, а як той, хто знайшов у темряві єдине світло, варте боротьби.

Пізніше, коли вона повернулась додому, на її ноутбуці знову засвітився невідомий файл.
Вона відкрила — лише один рядок:

“Він використає тебе так само, як усіх.
Ти ще можеш вибратися.”

Софія довго дивилась на екран, не кліпаючи.
Потім видалила файл і прошепотіла:
— Ні. Я вже вибрала.