Розділ 5

РОЗДІЛ 5 — ПРОБОЇНА

Понеділок почався звично — з кави, швидких дзвінків і безкінечних листів.
Але вже о десятій ранку стало зрозуміло: щось не так.

Софія помітила це першою — у системі зник один із внутрішніх рівнів “Сфери”.
Файл, над яким вони працювали тиждень, просто випарувався.
Ні в бекупах, ні в архіві, ні в журналах активності — нічого.

Вона побігла до Максима.
— Файл відсутній, — сказала вона, навіть не вітаючись.
— Я знаю, — відповів він. — І це гірше, ніж просто збій.

Він показав їй монітор. На екрані — фрагменти коду, що миготіли червоним.
— Це копіювання зсередини. Хтось узяв частину алгоритму і видалив сліди.
— Хтось із нас?
— Так. І, скоріш за все, хтось дуже близький.

Його голос був спокійний, але в очах — холод.
Той самий холод, який з’являється, коли людина більше не довіряє нікому.

Уже через годину в офісі з’явилися двоє чоловіків у ділових костюмах. Без бейджів, без усмішок.
— Кіберполіція, — коротко сказали вони. — Маємо ордер на перевірку серверів “Orion Tech”.

Максим навіть не здригнувся.
— Прошу, — відповів він, розсунувши двері до серверної. — Нічого приховувати.

Софія стояла осторонь і дивилася, як вони підключають свої пристрої, як повільно миготять індикатори.
Їй стало холодно — не від кондиціонера, а від того, що все це нагадувало початок кінця.

Через пів години один із поліцейських підійшов до Максима:
— У вас на сервері сліди незаконних транзакцій.
— Я знаю, як це виглядає, — перебив його Максим. — Але це підробка.

— Ми зв’яжемось із вами для допиту, — сказав другий і пішов.

Софія залишилась дивитись на нього.
— Ви знали?
— Що нас підставлять? Так.
— І все одно продовжували?
— Якщо я зупинюсь, вони виграють.

Того вечора він не поїхав додому.
Вони сиділи в порожньому офісі, між мерехтливими моніторами, що нагадували очі.
Софія мовчала. Максим щось друкував, його обличчя було напружене, як натягнутий дріт.

— Ви можете мені сказати правду? — нарешті спитала вона. — Хто “вони”?
Він не підняв голови.
— Колишні партнери. Три роки тому ми почали “Orion” разом. Вони хотіли використати технологію не для безпеки, а для контролю. Я вийшов. Вони — залишилися з образою.
— І тепер...
— Тепер намагаються знищити все, що я створив.

— А мене чому втягнули?
Він нарешті глянув прямо.
— Бо ти поруч зі мною.

Наступного дня історію підхопили новини.
“Відомого українського ІТ-підприємця Максима Орлова підозрюють у кіберзлочинах та фінансових махінаціях.”
Фотографії з конференцій, короткі цитати, гучні заголовки — усе виглядало, як готовий вирок.

Софія прокручувала стрічку в телефоні, серце билося в горлі.
Коли вона зайшла до офісу, там панувала напруга. Дехто вже збирав речі.
— Це правда? — запитала вона в Марка, провідного розробника.
— Не знаю, — відповів він. — Але якщо так, то ми всі у небезпеці.

Вона хотіла щось сказати, але в цей момент у коридорі з’явився Максим.
Його зустріли погляди — суміш страху і сумніву.
Він пройшов повз мовчки, наче нічого не сталося.

Тільки Софія бачила, як його рука тремтить, коли він відчиняє двері до свого кабінету.

Увечері вона знову залишилася.
Він сидів у темряві, дивився на місто.
— Хочете, щоб я пішла? — тихо спитала.
— Хочу, щоб ти залишилась. Але не через жалість.
— Не через неї. Через правду.

Він повернувся.
— Правда — небезпечна річ, Софіє. Коли її шукаєш, часто губиш усе інше.
— А якщо не шукати — губиш себе.

Він усміхнувся. Вперше за день.
— Ти вперта.
— А ви — дурень, якщо думаєте, що я піду зараз.

Тієї ночі вони працювали разом, намагаючись відновити зниклі дані.
І раптом, серед потоку коду, Софія помітила щось дивне — файл, позначений лише цифрами.
Вона відкрила його. Усередині — перелік транзакцій, дати, суми, імена.

— Максим... — прошепотіла вона.
Він підійшов.
Його обличчя змінилось.
— Це... не моє.

На екрані блиснула остання стрічка:

“Переказ отримано. Орлов підтвердив.”

Софія дивилась на нього мовчки.
— Це фальшивка, — сказав він. — Ти маєш мені вірити.
— Я хочу. Але це виглядає... —
— Саме так, як вони хотіли, щоб виглядало.

Він різко закрив ноутбук.
— Завтра нас знову відвідають. І, можливо, не лише з питаннями.

Він подивився на неї довго, серйозно.
— Якщо все піде не так — ти мусиш піти звідси. І не озиратись.

— Я не покину тебе, — сказала вона.
— Тоді готуйся, — відповів він. — Бо далі