Розділ 4

РОЗДІЛ 4 — НАБЛИЖЕННЯ

Ніч у “Orion Tech” мала власний ритм.
Світло моніторів, тиша вентиляторів, відлуння клавіш — усе це створювало музику, яку могли розуміти тільки ті, хто залишався після опівночі.
Софія залишалася все частіше.

Максим працював мовчки, але його присутність відчувалася постійно — як стабільний сигнал у мережі.
Він міг годинами не говорити, але достатньо було одного короткого погляду, щоб вона зрозуміла: він бачить усе.

Одного вечора, коли всі розійшлись, Софія помітила, що він сидить біля вікна, з ноутбуком на колінах і чашкою холодної кави.
— Ви знову не спите? — запитала вона.
— А ви знову не йдете, — відповів він, не піднімаючи очей.
— У нас схожі проблеми.
— І схожі причини, — тихо сказав він. — Коли в голові занадто багато шуму, сон здається розкішшю.

Вона сіла поруч. Місто за склом світилось, ніби інший світ, недосяжний і водночас близький.

— Ви коли-небудь думали просто зникнути? — спитала вона.
— Щодня. Але щоразу щось тримає.
— Що саме?
— Люди, яким ще не байдуже.

Він нарешті глянув на неї. І в його погляді було те, що не вимагає слів.

Наступного дня вона прийшла раніше.
У її пошті лежав лист від невідомого:

“Ти не знаєш, у що вплуталася.
Вийди з гри, поки не пізно.”

Софія відчула холод уздовж спини. Погляд сам знайшов Максима — він сидів за склом переговорної, говорив із кимось по відео.
Коли вона показала йому повідомлення, він лише зітхнув.

— Це почалось раніше, ніж я думав.
— Ви знали, що так буде?
— Завжди знаю. Питання — коли саме.

Він взяв її телефон, видалив лист і сказав:
— Тепер ми граємо за правилами, які нам не належать. Але не хвилюйся — я не дозволю, щоб тебе втягнули.

— Пізно, — прошепотіла вона. — Я вже всередині.

Вони працювали без перерв, як дві частини однієї системи.
Вона створювала візуальні рівні “Сфери” — прозорі структури, де дані текли, як ріки, через мости і площі.
Він — будував захисти, що пульсували всередині неї, мов серце.

Її архітектура почала жити — а з нею оживало щось між ними.
Коли він нахилявся до неї, щоб пояснити фрагмент коду, його голос звучав близько, небезпечно близько.
Коли вона сміялась над його сухими жартами, він на мить забував, як тримати дистанцію.

Одного вечора світло в офісі раптово згасло.
Сервера замовкли.
На екрані з’явився червоний напис: “Зовнішнє втручання. Доступ заблоковано.”

— Це вони, — сказав Максим і схопився з місця. — Хтось увійшов у “Сферу”.

Софія бачила, як його пальці летіли по клавіатурі. На великому моніторі миготіли потоки коду, ніби живий пульс системи.
— Я можу допомогти! — крикнула вона.
— Не лізь! — різко. Але пізно — вона вже натискала комбінації, відкриваючи свій візуальний інтерфейс.

На екрані з’явилась анімація її проєкту — візуальна модель “Сфери”. В одному секторі мерехтіло щось чорне, як розрив у склі.
— Ось, дивіться! — вона вказала. — Тут вторгнення!

Він миттю підхопив сигнал, заблокував канал, а потім — тиша.
Екрани повернулись до звичного світіння.

Максим важко видихнув.
— Ти щойно врятувала систему.
— І, здається, порушила наказ, — усміхнулась вона.
— У нашій грі наказів нема. Є лише результат.

Він дивився на неї довго.
— Якщо хочеш піти — це момент.
— А якщо ні?
— Тоді ми разом, — відповів він. — І не лише в цьому проєкті.

Її серце билося швидше.
Вона не знала, чи це страх, чи почуття, що нарешті стало очевидним.

Пізно вночі, коли всі світла вже погасли, вони стояли на даху будівлі.
Місто шуміло під ними, вітер чіплявся за волосся, неон бив у очі.

— Чому ти це робиш, Софіє? — запитав він. — Усе це — ризик, небезпека, невідомість.
— Бо я відчуваю, що нарешті живу.
— І не шкодуєш?
— А ви?
— Тільки тоді, коли бачу тебе поруч.

Вона посміхнулась. І коли він нахилився ближче, щоб щось сказати, між ними не залишилось нічого, крім подиху.
Їхні губи зустрілись — коротко, але достатньо, щоб усе довкола зникло.

Тиша після цього поцілунку тривала довше, ніж ніч.
Вони обоє знали: назад дороги вже немає.
І десь у глибині серверів знову засвітився рядок невідомого походження:

“Ти порушив правило, Орлов.
Вона стане твоєю помилкою.”