Розділ 3

РОЗДІЛ 3 — РОБОЧА ПРОПОЗИЦІЯ

Ранок після тієї ночі почався з мовчання.
Софія прокинулась о сьомій, хоча заснула лише під ранок. На телефоні — десяток пропущених викликів від колег, кілька повідомлень від матері (“Ти ж їла?”), і жодного від нього.

Вона відкрила ноутбук — і на екрані вже чекав лист:

Від: Максим Орлов
Тема: Сьогодні. 10:00
Текст: “Треба поговорити. Не про вчора. Про завтра.”

В офісі “Orion Tech” було тихо. Незвично тихо, як перед бурею.
Коли вона зайшла, Максим стояв біля великого вікна, спиною до неї. На столі — чашка кави, телефон, кілька аркушів, роздруковані лог-файли.

— Доброго ранку, — сказала вона.
— Ми під атакою, — відповів він без привітання. — Хтось ізсередини намагається пробити наш захист.

— Ви знайшли, хто саме?
— Поки ні. Але знаю одне: цей хтось має доступ до коду, над яким ми працювали вночі.

Він нарешті повернувся до неї. Погляд гострий, але не звинувачувальний. Швидше — перевіряючий.
— Я не підозрюю тебе, Софіє. Навпаки. Я хочу, щоб ти приєдналася до команди. Офіційно.

— Тобто... працювати тут?
— Так. Архітектором “Сфери”. Але не тільки візуальним. Я хочу, щоб ти допомогла створити її структуру — логічну, просторову, людську.

— Ви серйозно? Я ж не айтішниця.
— Тим краще. Мені потрібна людина, яка бачить не код, а сенс.

Вона замовкла. Це звучало як пропозиція, яка могла все змінити. І водночас — як крок у невідоме.
— А якщо... я зламаю щось?
— Тоді разом виправимо.

Його голос став м’якшим. І в ту мить рішення прийшло само собою.
— Гаразд. Я згодна.

Тиждень потому Софія вже працювала у великій залі серед людей, які розмовляли мовою, схожою на шифр: “бекенд”, “репозиторій”, “обхід мережі”, “експлойт”.
Її стіл стояв неподалік від Максима — але досить далеко, щоб бачити його лише краєм ока.

Він був зосереджений, різкий у рухах, майже беземоційний. Проте іноді ловив її погляд і ледь посміхався.
Цих секунд вистачало, щоб серце стукнуло сильніше.

Увечері, коли більшість команди пішла, вони залишились удвох.
На екрані — візуальна модель “Сфери”: складна, багаторівнева конструкція з потоків даних, що нагадувала сплетіння нервів.

— Це нагадує місто, — сказала Софія. — Тільки замість людей — інформація.
— А хакери — як злодії, що шукають незамкнені двері.
— Тоді, може, нам варто поставити не просто двері, а охоронців?

Вона швидко накидала ескіз — умовні “зони довіри”, схеми світлових бар’єрів, інтерактивні “стіни”.
Максим дивився уважно, ніби бачив те, чого сам не міг придумати.

— Це геніально, — сказав він. — І... красиво.
— Без краси нічого не тримається, навіть безпека, — відповіла вона.

Їхні руки знову торкнулися на клавіатурі. Ніби випадково. Але жоден не відвів.
Повітря між ними стало густішим.

— Знаєш, — сказав Максим, не відриваючи погляду від монітора, — ти змінила темп усього проєкту.
— У поганий бік?
— У живий.

Після опівночі Софія вже збиралась іти, коли помітила, що його телефон блимає сповіщенням.
На екрані миготіло коротке повідомлення з невідомого номера:

“Якщо вона поруч — ти запізнився.”

Максим поблід.
Він одразу заблокував екран, але Софія встигла прочитати.
— Це знову вони? — тихо спитала.
— Я не знаю, — відповів він. — Але тепер ти в грі, Софіє. І якщо хтось хоче нас зупинити — отже, ми близько до чогось важливого.

Він говорив спокійно, але в його очах уперше промайнуло щось схоже на страх.
Не за себе.

За неї.