Розділ 2

РОЗДІЛ 2 — ПЕРША НАПРУГА

 Київ прокинувся у звичному ритмі — затори, кав’ярні, трамваї, нескінченні дзвінки.
Софія сиділа за невеликим столиком біля вікна у кав’ярні “Три зерна”, де домовилася зустрітись із Максимом. Він запізнювався вже на двадцять хвилин.

 ТоВона гортала телефон, намагаючись не виглядати, як людина, яку проігнорували.
Коли екран згас, вона побачила у відбитті своє обличчя — змучене, але з легким блиском у очах. Наче після грози, коли небо ще темне, але вже дихає світлом.

— Не чекаєш на каву, — почувся знайомий голос.
Вона підняла голову. Максим стояв перед нею, без пальта, у чорній сорочці, з тією самою впевненістю, яку неможливо підробити.

— Я не чекаю на каву, я чекаю на вас, — сказала вона, намагаючись приховати усмішку.
— Тоді пощастило, що я прийшов, — відповів він, сідаючи навпроти.

Він замовив американо без цукру. Вона — латте з корицею.
Дві різні людини, два різні ритми. І все ж між ними вже відчувалася напруга, ніби струм між полюсами.

— Ви справді врятували весь мій проєкт, — сказала Софія. — Як вам це вдається?
— Просто не люблю, коли хаос перемагає.
— То ви — герой?
— Я — айтішник. Герої — це ті, хто досі вірить у людей.

Вона задумалась.
— А ви не вірите?
— Колись вірив. Потім побачив, що навіть код може зрадити, якщо не перевірити двічі.

 Він говорив спокійно, але за словами відчувалася втома — не фізична, глибша.
Софія відчула, як її тягне розібрати цей код, зрозуміти, що там усередині.

Через тиждень після тієї зустрічі вона отримала листа:

Від: Орлов М.
Тема: Пропозиція співпраці
Текст: “У мене є проєкт. Не архітектурний, але близький за духом. Якщо цікаво — зустрінемось завтра в Orion Tech.”

 Вона читала кілька разів, ніби між рядками могло бути щось інше. І таки пішла.

Офіс “Orion Tech” розташовувався на верхньому поверсі старої фабрики, перебудованої в сучасний тех-хаб. Величезні панорамні вікна, відкриті комунікації, запах кави й металу.
Максим стояв біля великого екрана, на якому крутилася 3D-модель — щось між архітектурою та інтерфейсом.

— Це наш новий продукт, — сказав він, коли вона підійшла. — “Сфера”. Візуальна система безпеки. Вона відображає цифрову інфраструктуру як простір, у якому можна буквально “ходити”.

— Ви хочете, щоб я допомогла його спроєктувати?
— Хочу, щоб ви зробили цей простір живим. Не просто схемою, а місцем, у яке хочеться увійти.

Софія повільно пройшлася навколо моделі, вдивляючись у віртуальні лінії, що мерехтіли перед нею.
— Це... неймовірно.
— А ще — небезпечно, — додав Максим. — Бо якщо хтось зламає цю “Сферу”, то отримає доступ до всього: даних, людей, історій.

Він дивився на неї серйозно, ніби перевіряв, чи вона розуміє, у що вплутується.
Вона кивнула:
— Мене це не лякає.

Вечір. Вони залишилися в офісі удвох.
На екранах — нескінченні схеми, світлові лінії, графіки.
Софія малювала концепцію простору, Максим доповнював код.
Руки час від часу торкались — випадково, але кожен раз світ стискався в одну точку.

— Ви працюєте, як художник, — сказала вона.
— Я працюю, щоб вижити.
— Це не одне й те саме.
— Може, й ні, — відповів він. — Але в моєму світі краса не рятує. Безпека — так.

Вона поглянула на нього — і вперше побачила не холодного генія, а людину, яка боїться втратити контроль.
І, може, саме тому вона захотіла залишитися.

Близько другої ночі сервер знову моргнув попередженням.
— Помилка доступу, — пробурмотів Максим. — Хтось намагається увійти в систему.

Він різко підвівся, почав щось швидко вводити. Софія стояла позаду, намагаючись зрозуміти, що відбувається.
— Це серйозно?
— Це... дивно. Цей слід — внутрішній.

— Ви думаєте, вас знову зламують?
— Я думаю, що нас хтось спостерігає. І дуже близько.

Він натиснув Enter — і світло в кімнаті мигнуло.
На головному екрані на кілька секунд з’явився рядок, ніби підпис:

“Ти не один, Орлов.”

Тиша. Лише шум серверів.
Софія відчула, як її серце пришвидшилось.
Вона глянула на нього — в його очах більше не було спокою. Лише тінь.

І в ту мить вона зрозуміла: це вже не просто робота.
Це щось, у що вона вв’язалась — і шляху назад нема.