Розділ 1

РОЗДІЛ 1 — ЗУСТРІЧ

Київ. Березень.
Сіра злива розмазувала обриси хмарочосів, роблячи місто схожим на мокрий макет із скла й бетону. Софія стояла під козирком бізнес-центру “Атріум” і притискала до грудей тубус із кресленнями. У голові дзвеніло — не від холоду, а від злості.

Її перший великий проєкт — новий офісний комплекс для міжнародної компанії — завис. В прямому сенсі. Сервери студії, де вона працювала, лягли вночі, і весь файл, над яким вона сиділа два тижні без сну, зник. Без резервної копії. Без шансу.

— Ну клас, — пробурмотіла вона. — Просто ідеально.

Поруч спинився чорний електрокар. Відчинилися дверцята, і з нього вийшов чоловік у темному пальті, з кавою в руках. Він говорив по телефону, не зводячи очей з екрана, але голос був упевнений, різкий — тип людини, яка звикла, щоб усе працювало.

— ...так, сервер потрібно ізолювати. Ні, не торкайтесь логів. Я сам під’їду.

Він кинув погляд у її бік — короткий, але чіткий. Софія зустріла його очима — і зненацька впізнала: Максим Орлов. Засновник “Orion Tech”, фірми, про яку писали всі айті-журнали. Хакер, що став бізнесменом, легенда стартап-ринку.

— У вас проблеми? — запитав він, побачивши її розгубленість.

— Якщо не рахувати того, що вся моя робота згоріла, то ні, — відповіла вона, намагаючись не виглядати жалюгідно.

— Сервер?
— Так.
— Покажете?

Вона спершу хотіла відмовити — навіщо чужій людині її проблеми? Але щось у його тоні не залишало простору для “ні”. Вона дістала ноутбук, показала папку — порожню, тільки миготливе повідомлення “Помилка з’єднання з сервером”.

Максим присів поруч, під’єднався зі свого планшета, кілька разів швидко клацнув по клавішах.
Його пальці рухалися з тією легкістю, з якою диригент веде оркестр.

— Вас зламали, — нарешті сказав він. — Але не професійно. Хтось внутрішній.
— Ви жартуєте?
— На жаль, ні. Я можу допомогти.

— Чому? — Софія підозріло прижала тубус до себе. — Ви ж мене навіть не знаєте.
— Бо я бачу, як ви стоїте під дощем, і не здаєтеся. Мені подобаються такі люди.

Він підняв очі — і в них було щось таке, що розряджало повітря. Не флірт, не гра — уважність, справжня.

— Максим Орлов, — сказав він, простягаючи руку.
— Знаю, — посміхнулася вона. — Софія.

Її долоня зникла в його теплій, упевненій руці.
І в ту ж мить у голові промайнула дивна думка:
ось він — поворот, після якого життя вже не буде тим самим.

Максим дотримав слова. Уже ввечері вона сиділа в його офісі — скляна стіна, неонова підсвітка, екрани з кодом, сервери, що гуділи рівно, як серце машини.
Поруч він, у білому худі, зосереджений, швидко пояснював, як вони відновлять файли.

— Ваша архітектура — не просто про будівлі, так? — раптом сказав він. — Ви хочете створювати місця, де людям добре.
— Так.
— Тоді ми схожі. Я теж будую — тільки захист. Простір, де безпечно.

Вона подивилась на нього і ледь усміхнулась.
Щось у цьому чоловікові було дивно притягальним.
Він виглядав, ніби може врятувати систему — і при цьому сам потребував, щоб хтось врятував його.

Коли годинник показував першу ночі, він підвів голову від екрану:

— Готово. Усе повернув.
— Серйозно?!
— Подякуєте кавою. Завтра.

— Ви часто так робите? — спитала вона, збираючи ноутбук.
— Рятую чужі світи? Іноді.

Він усміхнувся, і в цій усмішці промайнуло щось більше, ніж жарт.
Коли Софія вийшла на нічну вулицю, Київ здавався іншим — ніби світ трохи підсвітили зсередини.

І десь далеко, на сервері, що миготів зеленими лампочками, уже залишився його перший рядок коду з її ім’ям.
Безневинна мітка, яка згодом запустить усе, що буде далі.