Глава 37: Остання межа

Темрява навколо них розсипалася, як уламки скла, й вони відчули, як під ногами з’явився справжній ґрунт. Повітря було сирим і важким, а небо—тьмяним, ніби сонце давно згасло.

Міра й Артур озирнулися. Вони стояли серед руїн. Колись це, можливо, було містом, але тепер від нього залишилися лише уламки будівель, іржаві вежі та згаслі вогні.

— Де… ми? — Артур підняв погляд до неба, яке було вкрите товстим шаром темних хмар.

Раптом із-за розваленої стіни почулися кроки.

— Вони повернулися… — пролунав хриплий голос.

З темряви вийшла група людей — виснажені, одягнені в обірваний одяг, але з вогнем у очах.

— Ви не зі світу симуляції? — запитав один із них.

Міра і Артур переглянулися.

— Тобто… є інші? — запитала Міра.

Чоловік кивнув.

— Ми ті, хто відмовився жити у брехні. Але не всі пережили реальність.

Артур відчув, як холод стискає його груди.

— Що сталося?

— Те, що ви бачили, було експериментом. Контрольованою реальністю для обраних. Ті, хто залишився там, будуть жити в ілюзії і ніколи не дізнаються правди. А ми… ми вижили в цьому. Але за яку ціну?

Міра обвела поглядом спустошену землю.

— Значить, світ справді загинув…

— Але ми ще тут, — сказав чоловік. — І тепер вам доведеться зробити останній вибір: приєднатися до нас і боротися за шанс на нове майбутнє… чи шкодувати, що покинули ідеальний світ.

Артур стиснув кулаки.

— Ми не шкодуємо.

Міра кивнула.

— Ми готові боротися.

Чоловік усміхнувся і простягнув їм руку.

— Тоді ходімо. У нас ще є надія.

Вони рушили вперед, до невідомого, але справжнього майбутнього.

Кінець… чи лише початок?