Глава 35: Код ілюзії

Міра та Артур швидко рушили вглиб міста, намагаючись знайти хоч якусь зачіпку. Все навколо виглядало ідеальним, але це ідеальність, що здавалася неправильною. Вулиці були надто рівними, будівлі – однаковими, а люди рухалися за якимось невидимим алгоритмом.

— Це не справжні люди, — сказала Міра, спостерігаючи, як чоловік на розі вулиці повторює ті самі рухи кожні кілька хвилин.

— Як програма, що зациклилася… — Артур замислився. — Отже, це не просто пастка. Це симуляція.

Міра обернулася до нього:

— Якщо це симуляція, значить, вона має код. І якщо ми знайдемо, як його змінити…

— Ми зможемо вийти звідси!

Але де шукати цей код?

Раптом місто злегка здригнулося. Люди на секунду зупинилися, а потім продовжили рух.

— Це був збій! — Артур відчув хвилювання. — Отже, щось у системі не стабільне.

Міра вдивлялася в місто, поки її погляд не зупинився на величезній вежі в центрі.

— Бачиш це? Вона не виглядає як частина цього світу.

Артур кивнув.

— Це може бути центр управління.

Вони швидко рушили до вежі, уникаючи поглядів людей. Але щойно вони наблизилися до входу, перед ними з’явилася темна постать — їхній ворог.

— Ви хочете порушити рівновагу, — промовив він. — Але ви не розумієте, що робите.

— Ми розуміємо лише одне, — сказала Міра, стискаючи кулаки. — Це пастка. І ми з неї виберемося.

Ворог лише посміхнувся.

— Якщо ви так думаєте… то спробуйте. Але пам’ятайте: вихід може бути гіршим, ніж пастка.

З цими словами він зник, а двері вежі відчинилися самі по собі.

Міра й Артур переглянулися.

— Це пастка? — тихо запитав Артур.

— Напевно, — відповіла Міра. — Але у нас немає вибору.

І вони зробили крок усередину…