Глава 29: Перехрестя долі

Міра і Артур стояли на краю прірви, їхні погляди зустрічалися, а в їхніх серцях палала єдина думка: жоден з них не може відступити. Темрява навколо здавалася нескінченною, а їхня мета — розгадати цей нестерпний лабіринт — ставала все більш складною.

— Ми не зможемо пройти це самі, — сказала Міра, зосереджено дивлячись на нескінченну чорну безодню, що розкривалася перед ними. — Це більше, ніж просто боротьба проти когось. Це як війна всередині нас. І все, що ми знаємо, починає змінюватися.

Артур мовчав, усвідомлюючи, що Міра має рацію. Вони більше не були просто мандрівниками в лабіринті — вони стали частиною чогось набагато більшого. Вороги вже не були просто зовнішніми силами, їхніми опонентами. Ворог був всередині, у кожному їхньому кроці, у кожному рішенні.

— Ми мусимо знайти джерело, — тихо сказав Артур, обираючи шлях у темряві. — Якщо ми не зламаємо саму основу цієї системи, все, заради чого ми боремося, буде марним.

І знову вони рушили вперед, долаючи безкрайні коридори, що здавалися зменшуватися з кожним їхнім кроком. Невідомість охоплювала їх, але вони не могли зупинитися. Вони йшли так давно, що не могли дозволити собі залишити свою місію без завершення. І чим більше вони рухалися, тим більше розуміли: все, що відбувається, не є випадковістю.

В одному з коридорів темрява раптово розсіялася, і вони потрапили до кімнати, де не було нічого, окрім величезної дзеркальної стіни. З кожним їхнім рухом дзеркала повторювали їхні образи, як ехо, що змушувало їх почуватися зловісно і непевно.

— Це… це не просто кімната, — сказала Міра, проводячи рукою по дзеркалу. — Це пастка для свідомості.

Артур підняв погляд на своє відображення, і йому здалося, що в дзеркалі він виглядав по-іншому — ніби більш чужим і віддаленим. Щось змінювалося в ньому, і він відчував, що щось від цього дзеркала починає проникати в його серце.

— Це не ми, — тихо сказав він, відводячи погляд від відображення. — Це лише ілюзія. Ми повинні пройти через це.

Але як тільки він зробив крок вперед, дзеркала почали змінюватися. Вони почали зображати не їхні зображення, а сцени з минулого, моментами, які здавалися забутими.

Першою з'явилася сцена, де Артур і Міра були в іншому місці — в іншому часі, обличчя змінилися, але все було знайомим. Це було їхнє минуле, яке не мало жодного зв’язку з нинішнім життям.

— Це неможливо, — прошепотіла Міра, розуміючи, що це — не просто відображення. Це була реальність, яку вони колись забули. Всі їхні почуття і спогади, що змусили їх стати тими, ким вони є зараз.

Із кожним новим відображенням, яке з'являлося в дзеркалах, обличчя героїв ставали все більш змінені, ніби вони не просто спостерігали за минулим, а переживали його знову. І в кожній сцені, що ставала яскравішою, вони бачили одне і те ж: своє старе "я", яке вони намагалися залишити позаду.

— Це випробування для нашої свідомості, — сказала Міра, намагаючись залишатися спокійною. — Нам не можна піддаватися. Ми маємо йти далі.

Але в тій миті дзеркала почали тріщати, і чорні відображення поглинали їх ще глибше, поки Артур і Міра не потрапили в темний, неозначений простір.

Це був новий етап випробування. Вони зрозуміли, що тепер вже не просто борються за виживання. Вони борються за те, щоб не стати частиною цього хаосу.