Глава 28: Вороги з середини

Міра і Артур йшли вглиб темряви, їхні кроки лунали в глухій тиші. Вони не могли дозволити собі розслабитися, адже знали: кожен момент — це шанс потрапити в пастку. Виглядало так, що вони потрапили в найбільший лабіринт, який коли-небудь бачили, де кожен поворот міг стати смертельним.

Їхні думки були спільними, але навіть тепер, коли вони разом, кожен з них відчував страх, що проникає в їхні серця. Ворог був не просто зовнішнім — він був скрізь. Він був у них самих, в їхніх сумнівах, у тому, як багато вони ще не знали про себе.

— Ти відчуваєш це? — запитала Міра, зупинившись на мить. — Цю присутність всередині? Щось змінюється в кожному нашому кроці.

Артур поглянув на неї, а потім на чорний коридор перед собою.

— Я відчуваю. І це не просто страх, — відповів він. — Це наче ми самі ставали частиною цього механізму, і тепер вже не можемо вийти з нього.

Вони продовжували рухатися, але відчуття небезпеки ставало все сильнішим. Здавалось, ніби сама темрява протистояла їм, спробувала змусити їх повернутися. І коли вони досягли наступної кімнати, щось змінилося.

Вигляд кімнати був неприродним: високі стіни, залиті туманом, несли в собі відчуття безвиході. І тут вони побачили її — постать в чорному плащі, що стояла в самому центрі.

— Ви дійшли сюди, — сказала вона голосом, який звучав, ніби виходив з самого серця темряви. — І тепер, вам доведеться вирішити, чи готові ви заплатити остаточну ціну.

Артур та Міра перестали рухатись. Вони не могли дозволити собі запитати, хто ця людина. Вони вже зрозуміли, що вони самі й були частиною цієї гри. Це було випробуванням для них обох.

— Ми готові, — відповів Артур твердо. Він не був певен, що це правильне рішення, але їхній шлях уже не мав відступу.

— Ти готовий до того, щоб поставити під сумнів усе, що ти знаєш про себе? Ти зможеш залишити все, що ти вірив? — запитала постать.

Міра зауважила, як на обличчі Артура з'являється тінь сумніву. Вона підійшла до нього і тихо сказала:

— Ти не один. Ми разом. Не забувай, чому ми це робимо.

Ворог перед ними розкрив руки, і з її жесту темрява почала зростати навколо, наче потік живої води.

— Ти думаєш, що це кінець, але це тільки новий початок, — сказала вона, і її голос став різким і грізним.

Раптом весь світ навколо почав крушитися, ніби час та простір розриваються на частини. Міра і Артур потрапили у таку ситуацію, де нічого не було таким, яким здавалося. Їхні сили більше не могли захистити їх. Вони були не просто у пастці — вони стали частиною темного циклу, де на кожну дію було тільки протидія.

— Вибір зроблений, — шептала постать, а її фігура ставала все меншою, поки не зникла повністю.

І лише тоді, коли темрява розпалась, Міра і Артур зрозуміли, що їхня боротьба не завершена. Вони були на межі нового етапу — більш складного, більш жорстокого.

Тепер їм потрібно було знайти шлях, щоб не тільки зламати цю мережу, але й вирватися з самого себе, позбавитися від того, що вони стали частиною цього механізму.