Глава 22: Тіні на горизонті

Кроки луною відлунювали в темному тунелі, коли Міра і Артур нарешті досягли того, що виглядало як велика металева двері, прихована в глибині підземелля. Вона була застаріла, з іржавими замками, але що більше Міра дивилася на неї, тим більше відчувала, що це — їхній шанс.

Вони стояли перед дверима, не знаючи, що за ними. Всі їхні зусилля могли обернутися на нічого, і навіть кілька хвилин відпочинку не допомагали уникнути того факту, що їх переслідували, і в будь-який момент на них може напасти небезпека. Але все одно, вони не могли зупинитись.

— Це там, Артур, — тихо сказала Міра, вказуючи на двері. — Щось є за цими стінами, щось важливе.

Артур не відповів, він просто підійшов до дверей і почав обережно намагатися відкрити їх. Руки його тремтіли, і навіть його найкраща спроба не змогла повністю зняти тяжкість того, що було попереду. Він подивився на Міру, його очі були наповнені непевністю.

— Якщо це пастка? — запитав він, не дивлячись на неї. — Що тоді? Ми не можемо просто йти туди сліпо.

Міра зробила глибокий вдих і поклала руку на його плече. Це було більше ніж просто спроба заспокоїти його. Вона знала, що кожен з них боїться, але вони не могли дозволити собі цей страх.

— Це наша єдина можливість. Якщо це пастка — ми виберемося. Разом. Але якщо ми не спробуємо, ми точно нічого не зупинимо.

Артур зітхнув і обережно повернув ключ, що знайшов на одному зі столів перед дверима. Перші звуки металу, що рипів, нагадали їм, що навіть у цій темряві, вони можуть знайти щось важливе.

Двері відчинилися з тріском, і вони потрапили в темне приміщення, де зберігалося більше, ніж вони могли собі уявити. Стінки були обвішані моніторами, що показували карти і незрозумілі дані, а в центрі стояли кілька великих комп'ютерів, що обробляли дані з різних частин світу. Це була не просто лабораторія — це була система, що управляла усіма їхніми рухами.

— Це… вони стежать за нами, — тихо прошепотіла Міра, наближаючись до одного з моніторів. На екрані було зображення їхніх останніх дій, їхніх кроків і навіть слів.

Артур перехопив її погляд і зрозумів, що це стало ще більш небезпечним, ніж вони думали. Вони не просто борються з організацією. Вони борються з машинами, що здатні контролювати все навколо них.

— Нам треба це зупинити, — сказав він, його голос був рішучим.

Міра відчула біль і страх, але також відчувала неймовірну рішучість. Вони дійшли до цього моменту, і тепер вже не було шляху назад. Усе, що залишалося — це діяти.

Тільки тут, серед моніторів і нескінченних даних, вони раптом почули кроки. І ці кроки не були їхніми. Хтось прийшов.

— Це пастка, — тихо сказала Міра, і її серце стиснулося. — Але ми будемо боротися до кінця.