Глава 21: У серці темряви

Тунель тягнувся без кінця, і хоча вони вже залишили позаду кілька десятків метрів, час від часу відчувався такий тиск, ніби вони стояли на самому краю світу. Міра і Артур ішли разом, але кожен їхній крок звучав по-різному. Міра чула, як серце її колотиться в грудях, але намагалася тримати спокій, щоб не показувати слабкість. Вона знала, що їй не можна було дозволити собі зупинитися — не зараз.

Артур був поруч, і хоча він не говорив, його присутність стала для Міри підтримкою. Вона не могла забути ті моменти, коли вони разом сміялися, коли він заохочував її до наступного кроку. Він не дозволяв їй опустити руки, і це було важливо.

— Що, якщо ми не зможемо вийти з цього тунелю? — раптом тихо запитав Артур. Його голос звучав якось по-іншому, спокійно, але з ноткою втрати на горизонті.

Міра поглянула на нього, на його очі, що шукали відповіді в темряві. Вона зрозуміла, що питання не було просто риторичним. Він сумнівався, і це відображалося на його обличчі.

— Ти не можеш думати так, — сказала вона м’яко, намагаючись знайти слова, що зможуть підтримати його в цей момент. — Ми маємо ціль, і ми не маємо права здаватись. Ти ж знаєш, що навіть у темряві завжди є хоч маленька іскра світла.

Артур знизав плечима, але в його очах з’явилася нова рішучість.

— Я знаю, але... інколи я боюся, що ми вже занадто далеко зайшли. Я втрачаю себе, розумієш? Я більше не знаю, де ми. І інколи мені здається, що це все не має сенсу.

Міра зупинилася і повернулася до нього. Її руки мимоволі стиснули його, відчуваючи, як все ще є відчай, що ковзає між ними.

— Я розумію, — сказала вона тихо. — Я теж не знаю, що буде далі. Але я знаю одне — поки ми разом, поки ми тримаємось один за одного, це має сенс. І ми не дозволимо темряві поглинути нас.

Вона помітила, як його очі знову запалюються. Це була маленька перемога в безкінечному морі сумнівів, що їх охоплювало. Міра не була одна, і Артур, хоч і сумнівався, також не був сам.

Вони продовжили йти далі, і хоча тунель все ще був тісним і безжальним, тепер він не здавався таким страшним. З кожним кроком вони наближалися до того, що мало стати їхнім порятунком.

Тиша між ними не була більше гнітючою. Вона була спільною — як розуміння між двома людьми, які знайшли підтримку навіть у найтемніші моменти. І, можливо, це й був той момент, коли вони могли почати вірити, що все буде добре.