Глава 20: Тіні минулого

Темний тунель обрамляв їх тіні, і кожен крок здавався важким, як ніколи. Міра не могла не думати про те, що відбувалося останні кілька тижнів. Всі ці небезпеки, зради, невідомі союзники, і тепер ось цей тунель, у якому вони могли залишитися назавжди, якщо не встигнуть.

— Міра… — прошепотів Артур, коли вони вперше зупинилися, намагаючись зібратися після гонитви. Його голос був слабким, і це було видно, навіть у темряві.

— Ти не втомився, правда? — запитала вона, хоча насправді сама була майже на межі. Втома давала себе знати, але Міра не могла дозволити собі зупинитися.

Вона була дуже близька до того, щоб все відпустити, але Артур і цей шлях, що вони пройшли разом, не дозволяли їй цього зробити. Вони вже не просто союзники, вони стали чимось більшим.

Артур сів на стару бетонну плиту, важко дихаючи. Міра підсіла поруч, і це була єдина мить, коли вони могли дозволити собі трохи спокою.

— Ти не знаєш, як важко… — почав він, зірвавши погляд з її очей, встаючи, щоб трохи віддалитися. Він почав метати поглядами на темні стіни тунелю, намагаючись не зустрічатися з її поглядом.

— Як важко? — запитала Міра, і в її голосі звучала не просто цікавість, а справжнє бажання зрозуміти.

— Я ніколи не думав, що ми потрапимо в таку ситуацію… Це так далекий світ. Я все ще намагаюся зрозуміти, що тут відбувається. Я не знаю, кому вірити і хто може бути на нашому боці.

Міра замовкла. Вона розуміла його сумніви, відчувала, як ці думки все більше і більше давлять на його розум. Вона розуміла це краще за будь-кого. Вона теж відчувала біль зради, особливо зараз, коли доводилося ставити на кон ставку життя, а не просто вирішення справи.

— Я теж цього не знаю, — тихо сказала вона, піднявшись на ноги. — Але я знаю одне. Ми маємо все, що потрібно, щоб зупинити їх. І ти не сам. Ми разом.

Артур повернувся до неї, і хоч його обличчя було затінене, Міра побачила в його очах подяку, а можливо і щось більше. Це була мить, коли між ними виникло нове розуміння.

— Я знаю, — відповів він тихо. — І тому я не здамся. І якщо це твій шлях, я йду з тобою.

Міра не могла не відчути, як серце забилось частіше. Це був момент, коли навіть у найтемніші часи можна було відчути, що є на кого покластися, що не все втрачено.

Вони разом пройшли цей шлях, і хоч цей шлях був повний сумнівів і зрад, тепер він здавався дещо меншим, з новим сенсом у кожному кроці.

Вони знову рушили вперед, і хоч тунель був все тим самим темним і нещадним місцем, вже нічого не могло зупинити їх, коли вони відчували підтримку один одного.