Глава 16: Під тиском

Міра стояла серед порожньої вулиці, тримаючи пістолет. Вона розуміла, що не може зупинятися — їй потрібно діяти швидко. Чоловіки, які залишилися живими, не забули про них і вже повернулися на місце.

— Що тепер? — запитав Артур, важко дихаючи. — Нам не втекти.

Міра схопила його за руку і потягла до найближчого входу в будівлю. Це був старий склад, але він виглядав як місце для укриття. Вони швидко пройшли через темні коридори, намагаючись не видавати себе.

Міра почувала, як у її венах кипить адреналін. Їй потрібно було прийняти рішення, і зараз кожен крок міг стати фатальним. Вона підійшла до вікна, щоб оглянути ситуацію.

За кілька хвилин до складу під’їхав чорний фургон, з якого вийшли кілька чоловіків у чорному. Один з них був професор Марлоу. Він оглядав територію, що оточувала будівлю, з виглядом людини, яка не збирається поступатися.

— Він нас шукає, — прошепотіла Міра, притискаючи руку до скла.

— Нам треба дізнатися, що він знає про Код, — відповів Артур. — Якщо ми не зупинимо його зараз, всі наші зусилля будуть марними.

— Зрозуміло. Але ми не можемо стояти тут і чекати. Потрібно діяти швидко.

Міра задумалася на кілька секунд і потім звернулася до Артура.

— У нас є один шанс. Якщо ми потрапимо до їхнього фургона, можемо дістати важливу інформацію.

Артур подивився на неї з сумнівом.

— Ти хочеш вкрасти їхній фургон?

— Так. Але не просто так. Нам потрібно дізнатися, куди вони йдуть. Це наш єдиний шанс віднайти Стерна.

Вони вирушили до фургона, приховуючись за різними укриттями, доки не наблизилися до транспорту. Міра помітила, що чоловіки, які охороняли фургон, знизили пильність. Це був їхній шанс.

Міра поглянула на Артура і кивнула. Вони вибігли з укриття, і Міра пронесла Артура через ворота. Вони потрапили за спини охоронців, що зупинилися, намагаючись зрозуміти, чи хтось у них у фургоні.

Якщо все вийде, вони зможуть дізнатися, що за цим стоїть.

Міра зробила кілька тихих кроків до дверей фургона. Вона знала, що в найменший момент вони можуть бути помічені. Вона обережно відкрила двері і потрапила всередину. Артур наслідував її рухи, і вони сиділи в тіні, намагаючись не дихати занадто голосно.

Раптом двері фургона різко закрилися, і фургон рушив уперед.

— Ми їхали, — прошепотів Артур, з нервами напруженими, як струна. — Що ми робитимемо тепер?

— Тепер ми дізнаємося, що вони приховують.