Код Чорного Ока

Глава 12: Голос у темряві

Міра торкнулася напису на стіні. Фарба була сухою, але не так давно нанесеною. Артур справді був тут.

Вона відчула холодний протяг – звідкись дув вітер. Це означало, що десь має бути ще один вихід.

Вона почала рухатися вздовж стіни, освітлюючи дорогу ліхтариком. Раптом з темряви почувся звук – ледь чутний шурхіт.

Вона завмерла.

— Артур? — прошепотіла вона.

Тиша.

Раптом позаду щось різко гримнуло. Міра різко обернулася, але встигла помітити лише тінь, що промайнула коридором.

Хтось тут був.

Її серце шалено калатало. Вона зробила крок уперед, але раптом почула ще один звук – цього разу голос.

— Забирайся звідси, поки не пізно…

Це був слабкий, майже задиханий чоловічий голос.

— Артур?!

Ніякої відповіді.

Міра рвонула вперед, ліхтарик освітлював вологі кам’яні стіни. Вона пройшла ще кілька метрів і… побачила його.

Артур лежав біля стіни, його сорочка була порвана, а обличчя вкрите порізами. Він важко дихав.

— О, Боже… — Міра кинулася до нього.

— Вони знають… — ледве прошепотів Артур. — Вони вже тут…

Раптом з іншого кінця катакомби почувся різкий звук — гуркіт каміння. Хтось перекривав вихід.

— Нам треба вибиратися, — прошепотіла вона, допомагаючи Артуру піднятися.

— Запізно… — видихнув він.

У темряві з’явилися силуети. Троє чоловіків у чорному.

І один із них… був професор Марлоу.

Svitlana Mykhaliuk

Подобається

#1501 в Детектив/Трилер
#562 в Детектив
#8009 в Любовні романи
#243 в Любовна фантастика

Відредаговано: 24.03.2025