113 мільйонів років тому

Марічі разом з іншими мисливцями повертався до свого поселення. На його плечах гойдалася важка, закривавлена голова мертвого ігуанодонта* — свідчення великої перемоги. І це було законом племені: лише вождь мав нести голову здобичі, адже саме на ньому лежала честь полювання.

Позаду йшли мисливці, навантажені рештками тіла — ногами, шиєю та могутнім тулубом звіра. 

Це було вдале полювання. Не завжди вдається спіймати таку здобич. Буває, що інколи гинуть двоє чи троє людей, навіть найдосвідченіші з мисливців. Але цього разу все було по іншому. Марічі разом із його людьми, вдалося вирити глибоку яму накрити її гілками та листям і заманити туди гіганта. Коли вони це зробили і тварина потрапила в пастку, її добили крем'яними списами та сокирами. Далі мертву тушу розчленували крем'яними ножами. Процес був довгий і тривав майже цілий день. Врешті решт коли справа була зроблена настав вечір. Тож вони піджарили м'ясо, повечеряли і лягли спати. 

На ранок відправилися додому. Дорога була довгою. У ній було багато небезпек. Могли напасти хижаки або представники сусіднього племені печерних людей. Це були справжні дикуни, які не вміли розводити вогонь, їли сиру їжу і жили в печерах, не маючи законів. Їхня мова була схожа більше на ричання тварин ніж на людську, якою говорило плем'я річкових людей, котрими правив Марічі. Так саме його плем'я вирізнялося цивілізованістю. Воно мало мову, вміло обробляло кремінь, плело з ліан сітки для риболовлі, слідкувало за гігієною, лічило дні і ночі, виготовляло фарби та малювало ними. Будувало з кісток динозаврів шатра які накривали їхньою шкірою та очеретом. Зі шкіри динозаврів чоловіки та жінки робили собі набедрені пов'язки, які носили на тілі. На відміну від них, печерні люди жили майже, як тварини, ходили повністю голими, не милися, не обрізали волосся, а замість крем'яних списів, сокир та ножів, носили дерев'яні палиці чи кістки динозаврів.

І ось зараз коли вони поверталися з полювання, почули їхнє ревіння. 

— Тихо! — піднявши догори руку, промовив Марічі.

Яра, Юрі, Каліхо, ідіть у розвідку, — промовив він.

— Добре, — сказав, Юрі і всі троє побігли вперед. 

Тихими кроками, вони пробиралися через зарослі джунглів. Нарешті із за кущів побачили картину. Двоє з племені печерних людей, дубинками відмахувались від трьох дайоніхів**, які їх оточили.

— Треба піти доповісти Марічі, — сказав Каліхо, — ситуація не складна.

— Гаразд йдемо, — сказав Яра, — і всі троє крадькома пішли назад.

— Що там? — Запитав Марічі, коли вони повернулися.

— Двоє печерних відбиваються від трьох гостроногих (дайоніхів).

— Давайте нападемо і переб'ємо усіх п'ятьох, — дав наказ Марічі, — ви троє вже ходили в розвідку. Лишайтесь тут, а ми підемо розберемось з ними.

Так вони зробили. Троє залишилось, а семеро пішло на бій. І коли вони прийшли на те місце, то побачили таку ситуацію. Одного з печерних вже гризли динозаври. Другий із криками відбивався від динозавра. Марічі замахнувся своєю крем'яною сокирою, жбурнув — і влучив у голову печерному. Кров потекла з неї рікою, і той впав на землю мертвий. Динозавр, який нападав на нього поглянувши в бік Марічі, не зрозумівши, що до чого. І тут раз і його проткнув спис, кинутий одним із мисливців. Інші два навіть не звертали уваги. Марічі взявши спис, також кинув із розгону в одного з динозаврів. Той проштрикнув його, і тварина впала на землю. Тоді Марічі набігу витягнув сокиру з черепа печерного і кинувся з нею на тварину. Не вспів він нею замахнутися, як динозавр кинувся на нього і повалив лапами на землю. Сокира випала з руки в бік. Але Марічі не розгубився. Він схопив кремяний ніж, який висів у нього на шиї і всадив динозавру в шию. Потім підняв дубинку, печерного, яка лежала поруч і дав нею йому по голові. Тварина впала на землю мертвою. 

— Візьміть гостроногих, а печерних лишіть гнити, окрім їхніх дубинок, — піднімаючись із землі, сказав Марічі.

Мисливці послухавши його, підняли дубинки та тіла динозаврів, і разом із вже впольованим ігуанодонтом, понесли до поселення. 

Якраз у цей час випадало свято повного місяця. Тож прийшовши додому вони влаштували бенкет і гуляння на честь цього. До речі, саме під час повного місяця, їхній вождь має йти і знайти собі дружину, щоб продовжити рід. І взагалі в них є цікава традиція. Коли у вождя народжується донька, тоді її віддають у дар богам, що живуть на далекій горі. Вони мають оплодотворити її. А вона має народити сина, який у майбутньому стане новим вождем. Коли вона народить одну або дві доньки, то з нею чи з ними залишається в богів. Тоді вождь відправляє іншу доньку, щоб вона народила сина. Якщо її немає або й та не народила хлопчика, тоді плем'я за жеребом вибирає поміж себе ще когось хто народить від бога сина. І коли це робить вже не донька вождя,  її син стає новим вождем. Боги відпускають їх додому, і вже там його готують на цю роль. Коли народжується два сини, вождем має стати старший. Менший із матір'ю залишається в богів. Коли народжується син і донька, тоді доньку з матір'ю залишають, а сина відпускають додому. 

Так сталося і з Марічі. Він був не з роду вождів. Коли донька вождя народила доньку, її забрали разом із нею. Після цього послали матір Марічі, доньку простого мисливця. Саме на неї впав жереб. Вона народила доньку і сина. Тож їх забрали, а Марічі відправили бути вождем племені. 

І тепер після святкування повного місяця, він мав відправитись на пошуки дружини.