Глава IV

Чому вони кусаються?

    Минуло два роки. Система Омей. Планета Оазис. Сашко з Веронікою крались через невисокі кущі по невеликій галявині, котру відшукали в низині. Вони були одягнені в легкі повітряні комбінезони. На голові кожного диском до самої шиї тяглась напівпрозора сітка.
    – Здається, знайшов. - пошепки промовив Сашко, вдивляючись кудись неподалік.
    ­– Тихо так причаїлись... - заглянула через його плече Вероніка.
    – Ага. - ствердно кивнув він головою, аж раптом сітка налізла йому на очі, довелось поправляти.
    – Давай так, ти береш відро, підставляєш. Я тим часом з іншого боку збиваю їх палицею по гілці. Добре?
    – Добре. - погодився він.
    Він, насправді, не дуже хотів підходити близько до бджіл, надто вже вони кусючі були.  Проте іншого вибору не було. “Не слати ж замість себе Вероніку. Добре що взагалі погодилась ловити рій. Раптом, вони отруйні більше ніж ми гадаємо.” - думав він.
    Рій сидів тихо, куйовдився на самій високій гілці. Здавалось, ніби тисячі маленьких смарагдиків ожили. Сашкові та Вероніці було навіть видно як комахи повзають одне по одному. Дриґають животиками, дзижчать крильцями. Свіжа трава під ногами залишала сліди від ніг двоногих гостей, коли ті підкрадались до комашиного м'яча. Нарешті, Сашко підійшов достатньо близько, аби упіймати роя. Вероніка цим часом зайшла з іншого боку, у її руці була довга суха гілка. Сашко розкрив відро та підставив під клубок. Замах! Проте, людський нехитрий інструмент  чіпляється за куща позаду. Вероніка промазує ударом по гілці на котрій сидять бджоли. Вона лише трохи торкається її, так що комахи прийшли в гул, проте залишились на місці. Рій зарухався, бджоли забігали по кущеві. Деякі, здійнялись у повітря, запримітили поряд з собою чужинців та відкрили атаку.
    ­­– Тікаймо! - скомандував Сашко. Він ухопив Вероніку за руку та потягнув в протилежний бік від рою.
    Вони бігли швидко, настільки наскільки дозволяла місцевість. Увесь час заважали кущі, ноги постійно потрапляли в калюжі від нещодавнього дощу.
    – Відро! Відро забули! - вигукнула Вероніка, задихаючись повітрям.
    – Потім заберемо. Я запам'ятав місце!
    Коли вони пригальмували, лише самотня бджола дзижчала, витанцьовувала на одязі - застряла у комірці Сашка. Вероніка помітила крилату гостю та обережно скинула її з Сашкового плеча. Та розгублено зробила над ними коло та розчинилась у повітрі. Небезпеки вже не було, тому вони вирішили познімати з себе капелюхи з сітками. Попереду був підйом на пагорб, з котрого вони сюди спустились. Підійматись по схилу було не важко. Зеленим килимком стелилась трава, місцями з неї проглядали жовті камінці. На котрі іноді мандрівникам доводилось ступати для більшої впевненості. Вже на горі, вони оглянулись назад, аби краще запам'ятати місцину. Бджоли потрібні їм були для перевезення в іншу місцевість, північніше, де саме починала прокидатись природа під променями весняного Омея. Сашко за допомогою браслету викликав гравіскейти, вони були залишені неподалік. Це єдиний транспорт, котрий дозволявся для переміщення по місцевості. Колісний, тобто контактний - заборонявся. Природа була ще надто молодою. Слабкою, мов немовля, тому потребувала особливого ставлення. Чекати довелось недовго. Дві парячих у повітрі дошки швидко відшукали своїх власників. Сашко з Веронікою благополучно  направились до Міста Інженерів. Летіти потрібно було майже десять кілометрів, але цей факт ніяк не засмучував ані Сашка, котрий вже давно не був на цій планеті, ані Вероніку, для котрої це була перша подорож на таку далеку відстань від дому. Цього разу, коли Світлий взяв із собою племінника та його подружку, Омей зустрів своїх гостей привітним кліматом, безмежними просторами океанів, легким вологим повітрям, первими клаптиками зелених галявин, дзижчанням різних комах, а інколи можливо було зустріти навіть птахів. Хто міг повірити ще кілька років тому, що примирення з радами виллється в такий позитивний досвід? Проте, ці машини вказали людям на їх помилки, осудили, змусили розкаятись, навіть якщо потрібно було поставити під питання саме подальше існування людини як виду.
    Вероніка летіла поряд з Сашком, гравіскейт ледь свистів під її ногами. Зустрічний вітер видував з очей сльози. Проте погляд її був легкий, як і сама посмішка. Чорне волосся довелось зібрати до купи та заховати під шапку. Сашко в цей час розповідав їй про колишній Оазис. Про нині затоплені морями міста. Про те як легко сьогодні дихається в порівняні з минулим разом. Можливо, цього не було б, якби Юлія — дружина Костянтина, не розповіла про своє перебування у радів на планеті 48. Вона бачила як залізні господарі з непридатної безжиттєвої планети створили повну життя та зелені домівку. Як серед скал почали текти струмки. На піску з'явився ґрунт та зелень, а у небі закучерявились хмари. Вони втрутились у природу космосу, ні на мить не зрушивши установленого балансу. Колись призначені для пошуку життя, вони навчились сіяти це життя на пустій ниві. Почуте спіткало Світлого до діалогу з Поліною. Раніше, коли ради не мали почуттів, вона відмовила б йому у відновлені планети. Але з появою почуттів, все змінилось. Вона уважно вислухала емоційну промову Костянтина. Її розчулило почуте. Тому він отримав від радів зворотній зв'язок — планета буде відновлена. Також ця подія має становити приклад ставлення до небесних тіл та природи в цілому. “Хтозна, можливо у радів виникли також такі почуття як самозакоханість? Захотіли втерти носа людям? Якби не було, нам це пішло на користь.” - промовив Сашко в одній з розмов з Веронікою. Та, завжди з тремтінням очікувала зустрічей з Сашком, про що звичайно мовчала. Вона, намагалась назначати їх у таких місцях де були присутні квіти, вода чи гомін птахів. Він же, був більш практичною особою, тому рідко помічав, що перебуває з нею у романтичному місці. Історія дядька Костянтина та Юлії дуже розчулила Вероніку. Вона частенько поверталась у своїх розмовах з Сашком до неї. Ніби спостерігала яку казку, лише герої були не казкові, а справжні, з ними можливо було порозмовляти та навіть попити чаю — Юлія виявилась дуже привітною та гостинною леді. А ще, Юлія привезла з собою подружку Євгенію. Її почуття гумору дуже прийшлось до душі дядьку Стасу. Тому одного дня Вероніці та Сашкові пощастило бути присутніми одразу на двох весіллях : Костянтина та Юлії, а також Стаса та Євгенії. Чудові пари склались.
    Вдалині, з рівнинного пейзажу, невиразно почало виділятись місто. Хоча, місто — це надто голосно сказано, більше поселення. Воно розмістилось під велетенським скляним куполом. І цієї миті, коли Сашко з Веронікою наближались до нього воно більше походило на гігантську летючу тарілку, в котрій відзеркалювалось небо своєю блакиттю та білими кучерявими хмарками. Купол по задумці будівників мав ізолювати світ людей від крихкого світу Оазиса. Також така конструкція виконувала захисні задачі: захист поселення від зовнішніх атмосферних впливів, на зразок опадів у вигляді дощу та снігу; піщаних вітрів, котрі іноді розігруються на рівнинній поверхні. Загалом для збереження внутрішнього клімату. Це досі важлива обставина.
    На зустріч повз Сашка та Вероніку проповзли жовтими караванами довгі прямокутні саджалки. Вони нагадували велетенську гусінь, котра рухалась своєю тінню по бідній поверхні Оазиса. Відправились в дальні куточки рівнини, щоб в черговий раз провести посадку саджанців дерев. Ті, не охоче приймались у чужому ґрунті, проте більшість все ж обирала життя. Мабуть у цьому прослідковувався природній відбір.
    – Цікаво, як Оазис буде виглядати років через сто? - вигукнула Вероніка, порівнявшись з саджалками.
    – Буйно зеленим та повним життя! - твердо відповів Сашко.
    – Чому так вирішив? - перебила вона спів вітру.
    – Тому, що інакше ми не дозволимо! - він підморгнув та ривком у сторону оминув досить високий кущ шипшини.
    – Чудова думка! - засміялась Вероніка.
    Каравани саджалок залишились позаду. Блюдце міста росло на очах, виринало з рябого пейзажу кольорами неба
    Місто зустрічало їх пишною зеленню вздовж всіх стежок та доріг. Більшість її була не земною, а Оазиса. Тому багато дерев зовсім не походили на звичні людському оку берізок. Алеон, місцевий представник флори ріс так само з ґрунту, проте чіплявся за нього кількома стовбурами, по котрих тяглись схожі на вени трубчасті виступи. Його трикутне листя на протязі дня було зеленим, а вночі ставало чорним як сама ніч. Мерін, схожий на алеон, навпаки, з приходом ночі перетворювався на великий шматок морозива на паличці, таким був пишним та білим уночі. Серед них можливо було зустріти звичайний виноград з Землі, проте в такій компанії він здавався чимось не звичним, немов чужоземний. Під ними різнобарвно розстелились звичайні тюльпани, чорнобривці та безліч неземних квіток. Котрі по своїй природі були не ворожі до інших рослин. Бо ж були і такі, котрі не підпускали до себе інших мешканців флори та фауни, такий войовничий характер проявляли, захищаючи свою територію. Уся ця пишність вкрашала та одночасно відгалужувала будинки від доріг та різних територій. Будинки були різної форми та забарвлення. Одні тяглись у висоту, під самий купол. Інші стелились немов гадюки, маючи лише один поверх. Усе це було прообразом майбутніх міст, котрим судилося у майбутньому прихистити у собі людей. Сашкові з Веронікою дуже подобалось гуляти серед різнобарв'я ароматів тіснуватих вуличок. На думку приходило, що у майбутньому проблема перенаселення буде вирішена ось такими містечками з іграшковими будинками. Лише людська метушня, котра зустрічалась на кожному кроці, мабуть не буде вирішена ніколи. Люди шмигали по усіх вулицях, хто з чим: один ніс у руках жменю саджанців, інший у супроводі роботів котив клітку з безцінними пташками, треті когось наздоганяли. Всі були зайняті роботою. Жменька людей родила метушню мегаполіса. “Хоча... Можливо, це лише проблема Міста Інженерів?” - припустила подумки Вероніка.
    Сірік зобразив своїм синтетичним лицем стурбованість. Він поглянув на руки Сашка та Вероніки. Браслетів не було. Вони зняли їх коли покидали місто, тому що в одній з рекомендацій з питань спілкування з бджолами була порада не використовувати електронні прилади. Так, вони не попередили Сіріка. І той розхвилювався коли втратив данні життєдіяльності своїх підопічних. Але його розум не дозволив йому впасти в паніку. Сіріку було достатньо виглянути з балкону купола у бік дітлахів, аби переконатись що у них все гаразд. Його зір дозволяв бачити на великі відстані. Тому, він зором проводив спини вихованців до самого горизонту. Сашко спочатку не зрозумів погляду товариша. Вероніка підштовхнула ліктем у бік.
    – Пульс! Сірік не відчуває пульс. - вона поглянула на Сашка.
    – Авжеж, перепрошую, друже. Зовсім забули одягнути по поверненню. - він зібрався було вдягти на руку, коли запитав. - Сіріку, а можна ми вже не будемо одягати їх сьогодні? Тренування  все одно вже не буде.
    – Як бажаєш, Сашко. Будь ласка, попереджайте наступного разу, аби я міг захистити вас в разі чого.
    – Та що з нами трапиться на Оазисі? Мабуть саме безпечне місце у світі. - потягнув він. - А де батько? Він вже зустрів дядька Костянтина?
    – Так, вони бесідують з Максимусом та Поліною на верхній терасі.
    – Ого! І Поліна прилетіла?
    – Так. У компанії Максимуса.
    – Щось, мабуть, дуже важливе... - припустила Вероніка.
    – Добре що ми з радами нині товаришуємо... - він зробив паузу, ніби щось роздумував.
    – Хочеш щось попросити у радів? - поцікавилась вона у Сашка. Намагалась вгадати його думки.
    – Хочу, лише на думку не приходить що. - він знову замислено замовк. Аж раптом вигукнув — Ой! Ой-ой!
    Ніхто не зрозумів що з ним, коли він вмить забігав по колу постукуючи себе по шиї. Ще кілька стрибків на місці і винуватець знайдений. Сашко стояв тримаючи перед очима невелику смугасту комаху. Це була бджола. Вона залишилась тихо сидіти в одязі Сашка, аж доки не долізла до його шкіри.
    – Чому вони кусаються? Тепер буде рана на шиї...
    – Не змогла тебе відпустити без поцілунку. - засміялась Вероніка. - До весілля заживе!
    – Просто, я їм сподобався більше від інших. - дражнився Сашко.
    – Авжеж!
    – Ось для таких випадків потрібні браслети. Укус може бути небезпечним, якщо виявиться що у тебе алергія. - тактовно пояснив Сірік. Він узяв бджолу до рук. - На випадок, якщо знадобиться протиотрута.
    – З Сіріком ми у повній безпеці. - замітила Вероніка.
    – Дякую, Сіріку! Гайда на верхню терасу хто швидше! - вигукнув Сашко. Він надув повні щоки повітря та метнувся до найближчих сходів. Всі пустились навздогін.
    Дядько Костянтин, батько Сашка - Анатолій, Максимус та Поліна сиділи на кріслах відкритої тераси. Навколо простягались безмежні різнокольорові простори Оазиса. Звідси, з висоти, було чудово спостерігати його життя. Бо ж воно бурлило своїми барвами, дихало чистим повітрям, лоскотало лагідними променями світила. Вони бесідували, коли Сашко, Вероніка та Сірік відкрили двері та ледь помітно, мов котенята, приєднались до сидячих. Максимус завжди вирізнявся поміж присутніх своєю технологічною природою. Цього разу він був обрамлений у темно-сірі матові обладунки. Така обновка, на думку Сашка, більше личила командувачу. Він вже не виблискував немов та новорічна іграшка. Та більше всіх до себе привертала увагу підлітків Поліна. Вона була коротко підстрижена, волосся пофарбоване у темний колір. (Як пояснила Вероніка — у каштановий.) Це влучно відрізняло її від Юлії, котра усім запам'ятовувалась своїм золотавим, майже до біла волоссям. Нарешті, ніхто віднині їх не плутатиме. Проте, найбільше незвичайним було те, що Поліну — представницю радів, ніяк не можливо відрізнити від людини. І не скажеш, що вона робот. Тобто, зовсім, принаймні, по зовнішності та поведінці. Інколи, в часи довгого перебування поряд з Поліною, підліткам так і свербіло завести з нею розмову нарівні, немов з доброю родичкою, котра завітала у гості. І схоже, батько Сашка це помічав. Він вчасно займав їх якоюсь справою. Також Поліна мала на відміну від Юлії більш рівний характер, вона не так яскраво реагувала на слова чи поведінку навколишніх. Лице її прикрашав твердий погляд. Постійно злегка посміхалась. У мові витримувала рівні паузи, завжди однакові по тривалості. Це було помітно не відразу. Дядько Костянтин якось у балачках підмітив, що її рівновага - результат безмежних знань, котрими володіє робот Поліна. Якими знаннями вона ділилась сьогодні і вирішили підслухати Сашко з Веронікою, ось так, ніби ненароком.
    – Легко відкликається. - промовила Поліна, поглядаючи в далину.
    – В планетарному відрізку, минуло не так багато часу. Ґрунти вдалось відновити досить швидко, - прокоментував Максимус, - звичайно, дякуючи вам. Ваші знання нам дуже знадобились. Після затоплення суші та повернення орбіти, формування клімату пішло з великою швидкістю. Лише у створенні фауни виникають складнощі.
    – Які саме? - запитала Поліна.
    – Покличу біолога, він краще розуміється у цьому питанні.
    За кілька хвилин на терасу увійшов чоловік середніх років, високого зросту. Обличчя свіже, легкий рум'янець — схоже поспішав на виклик та біг по сходах. У його руках була клітка з маленькою ящіркою. Вона була напрочуд спокійною, ніби медитувала. Чого не мовиш про нього.
    – Доброго дня. Викликали? - запитав чоловік, він запихався.
    – Вітаю! Знайомтесь. - промовив Максимус, та представив чоловіка присутнім, - Олег Олексійович — наш біолог. Олеже, розкажіть будь ласка у чому постає проблема по заселенню.
    – Якщо казати просто, ми не можемо закрити харчовий ланцюжок. Не вистачає потрібних видів тварин. Ті, що жили раніше на Оазисі вимерли, а залишки земних не спроможні виконати задачу.
    – Зрозуміло. - мовила Поліна, поглянувши на Максимуса. - Можу запропонувати вам відвідати планету С52. Вона прихистила деякі види з Оазиса, та й сама повна різноманіттям тварин. Щось собі знайдете.
    – Але, що це за планета? Вибачте, мені не відомо. - промовив Максимус.
    – Звичайно, вона розмістилась за нашим кільцем.
    – Ви пропустите за загородження?
    – Так, зробимо виключення для корабля Світлого та його екіпажу. - вона поглянула на Костянтина, той у цей час сидів мовчки, лише розглядав пейзажі рівнини. Десь там під товщею води покояться затоплені міста-привиди, що могли слугувати літописом для наступних поколінь. Але місто не всюдихід, його так просто не скопіюєш. І цей факт трішки засмучував його.
– Корабель не великий, його вистачить для тварин? - уточнив Світлий, відволікшись, коли його згадали.
    – Вистачить! Нам наразі потрібні дрібні ссавці. - втрутився біолог Олег. Він щось натиснув у днищі клітки, та зачинилась з усіх боків. Ящірка поринула у темряву.
    – Згода, так далеко я ще не літав. Маю на увазі за кільце.
    – Ми теж хочемо! Дозвольте нам! - раптом почувся молодий, ледве згрубілий голос Сашка, - Можливо, яку квітку надибаємо для бджіл! - Усі поглянули на Сашка та Вероніку, так ніби їх досі тут не було. Анатолій спохватився, йому така ідея не подобалась. До того ж потрібно було отримати згоду від батьків Вероніки. Скоріше за все, незнайома планета не така гостинна, якою її уявляють підлітки.
    – Прошу вибачення за дітлахів. Манери швидко втрачаються у наш час. - він провадив Сашка з Веронікою за двері. - Ви що собі надумали? То дика планета, небезпечна! Хто за вас відповідати буде?
    – Навіщо за нас відповідати? Ми досить дорослі та обережні. - парирував Сашко, в його очах була образа. Він чекав на схожу реакцію, але завжди хвилювався коли все ж доходило до суперечки.
    – Це не іграшки! Вкусить тебе яка змія, що робити будеш? - продовжував тато Сашка.
    – Дорослішати буду. Не завжди ж мені залишатись дитиною! - відповів Сашко.
    – Дядько Толя, ми вже не маленькі. До того ж будемо у захисних комбінезонах.
    – Вероніко, тобі взагалі потрібна згода батьків! - Анатолій не здавався.
    – Вважайте, що згода вже у мене. - вона засміялась, - Це лише прогулянка у великий зоопарк на іншій планеті.
    – Тато, ну будь ласка!
    – Якщо батьки Вероніки дадуть згоду, то і я дам. - заключив Анатолій. Його погляд був гострий ніби в орла.
    – Згоден. Впевнений вони погодяться.
    – Ми зарання підготуємо потрібні комбінезони. Нічого з нами не буде. Аби ще не довелось нудьгувати від усіх застережень. - заспокоїла Вероніка. - Сьогодні відправлю листа додому.
    Вони знову приєднались до компанії дорослих, але вже не перебивали. Бо якщо з татом можливо було сперечатись, то з іншими учасниками зась. Не хотілось втрачати найменшої надії на майбутню мандрівку. Дорослі перейшли до деталей. І раптом дядько Костянтин запитав:
    – Чи нема на тій планеті розумних форм життя? - він хотів переконатись у безпеці місії.
    – Розумних на скільки? - спробувала уточнити Поліна, - Як горобець, дельфін, людина чи більше?
    – Скоріше як людина.
    – Таких як людина немає. Є багато розумних видів як дельфін чи собака, безліч таких як земні птахи. Вони безпечні, але не менш допитливі як ви. - попередила Поліна, вона посміхнулась. Її посмішка була в міру стримана. Куточки губ при-піднялись. Навіть така синтетична копія людини була дуже приваблива. Код душі дарував більшу виразність її проявам характеру, інакше вона взагалі не сміялась би.
    – Тоді ніяких питань у мене вже нема. Вероніко! Сашко! Ходімо збиратись у дорогу. Олеже, вітаю у нашій команді! - Костянтин підвівся з крісла. За ним прослідували дітлахи, а також Сірік, Олег та Анатолій.