Глава III

Повернення в початок

    Омей зустрів гостей яскравим світлом, безкінечним теплом. Мов три комахи, кораблі зависли на пустуватій орбіті Оазиса. З одного із них відділився човник та ринувся в глибину збіднілої атмосфери. Це був Максимус. Він вирішив спочатку відшукати Сіріка. Лише потім представити супутникам. Код, котрий увесь час зберігався у його комп'ютері, немов у банківському сейфі, сьогодні вирішить майбутнє людства. Монітори немов утопали у сірій фарбі, заповнювались по самі вінця кольорами пісків планети. Якби у Максимуса було серце, воно стиснулось би від сумних пейзажів колишньої домівки. Коли він проводив останні дні на цій планеті, вона вже не радувала своїм станом. Вже тоді доводилось простоювати годинами у черзі, щоб отримати денну норму води. Батьки в цей час усіляко трудились, аби купити достатньо цієї життєдайної рідини. Проте, в ті часи його тіло було людським, молодим та сповненим здоров'я. Батьки були ще живі. У школі чекали друзі, а у дома вірно та безкорисно служив йому самий людяний робот. Доводилось навіть уникати людних місць, бо все Сіріку було цікаво, все привертало його увагу. Він нагадував хлопчака, котрий вперше опинився у зоопарку. Намагався розмовляти про високе зі схожими роботами. А коли зрозумів, що вони інші, запитав:
    – Максе, чому вони такі черстві та пусті?
    – Бо ти, Сіріку, особливий! В тебе є душа.
    – Мені здається, в майбутньому всі роботи матимуть душу. 
    – Чому так вирішив?
    – Бо не можна залишатись таким порожнім, як це було раніше зі мною.
    – Гадаю, люди будуть проти, Сіріку. Вони не дозволять роздавати такий привілей.
    – Але ж ти мені його подарував.
    – Нікому не розказуй про це. Навіть моїм батькам. Най це буде наша таємниця.

 “ Як би ти знав, Сіріку, які пророчі будуть твої слова.” - промовив про себе Максимус.

    Сірік був більше ніж машина, він був товаришем. Другом, котрий не покине ні за яких обставин. Сусіди інколи кепкували з їх дружби. Така вже людська натура. Сьогодні Макс був сам машиною, хоча і частково. В цьому прослідковувався якийсь драматизм. Чи можливо доля так вирішила пожартувати з нього? 
    “Сподіваюсь, ти вцілів, друже? - задавався питанням Максимус.

    Поверхня планети наближалась все швидше. З сірого пейзажу виринула статуя першовідкривачам. Вони так само тяглись до гори руками як і сотні років тому. Будинки було вже не впізнати, посунулись, розтріскались та втратили свої кольори. Зате площа, залишилась такою самою. Лише провалилась місцями, а місцями сильно присипана піском. Білий, мов шматок рафінаду човник завис над площею. Знизу відкрились отвори і чотири підпори виїхали назовні. Вони легко торкнулись поверхні. Відчувся легкий поштовх. Максимусу, ще у кабіні, здалось ніби він помітив пляму. Нерви натяглись мов струни.
    “ Які гості тут побували та з якими намірами?” - ковзнула тривожна думка, холодячи без того холодне тіло. Максимус піймав себе, що така функція все таки зайва у штучній оболонці.
    Люк неквапливо відчинився. До розтрісканої поверхні виїхали сріблясті сходи. Планета дихала гарячим повітрям. Проганяла своїх гостей сірою курявою. По бетону перетікали пилові хвилі, котрими вигравав вітер. Десь у далекому домі-куполі стогнали пусті вулиці. Прилади заструменіли повідомленнями про небезпеку, коли Максимус ступив на площу. Оазис був неприязним, ще більше ніж тоді, сотні років тому. Та все це ніяк не могло засмутити його. В якусь мить, він став тим малим хлопчиськом та забігав по площі, вистукуючи важкими ногами. Ближче до статуї, він розгледів пляму. Справді, на бетоні були сліди чийогось  мастила. Нещодавно тут вже хтось побував. 
    ” - Не слід гаяти часу ні хвилини!” - подумав Максимус. Він направився у бік свого дому. Щоб облегшити пошуки, Максимус увімкнув радіопередавач, котрим закликав Сіріка до себе. Сигнал такого пристрою вкриває до десяти кілометрів відстані. Тому, якщо Сірік запеленгує сигнал, він одразу збагне про повернення Макса. Дорога до його куполу була грузька, непротоптаною. Темною плямою, немов вхід до печери височів отвір у стіні. Так само, як раніше його оберігали звениголови. Вони вимерли одними з первих. Проте, залишили по собі згадку про свій норов. Дуже вже вони люто оберігали свої території. Дісталось від них першовідкривачам. Якось, учитель на одному з уроків припустив, що якби чисельність звениголовів була удвічі більша, планету довелось би покинути. 
    Вулиці та будинки нагадували старий хворий ліс, такі вони вже були змарнілі. Ноги вгрузали у піску, вага Максимуса була завелика для такого сипучого ґрунту. На одній зі стежок він помітив досить свіжі сліди. Знову це відчуття холоду ковзнуло по тілу. Він поринув думкою усередину своїх схем, відшукав цю недоречну функцію — вимкнув. Дорога далі вела до самісінького його дому. Різний по формі слід розказував йому, що крім Сіріка тут бував ще хтось. Двері під'їзду лежали поряд зі входом, пісок понасипало усередину. В цьому місці він теж був перетовчений чиїмось ногами. На радіосигнал ніхто не відповідав. Ефір був пустий, лише його сигнал закликав безмовним голосом давнього товариша. Минуло небагато часу, коли Максимус опинився перед дверима своєї квартири. Час постирав з них яскраві фарби, тому вони виглядали зовсім неохайними. Він потягнув їх за ручку та відчинив. Назустріч йому потягло свіжістю, проте робот не відчув цього. Кімнати зустріли свого господаря надзвичайною охайністю. Максимус не витримав та викрикнув:
    – Сіріку! Сіріку! Де ти, мій друже, я повернувся. 

    У відповідь стояла тиша. Розмовляли згадками стіни, речі котрі стояли так само як у дитинстві, охайність. Проте, Сірік мовчав. Думка що він запізнився, почала його лякати більше ніж раніше. Він метнувся по кімнатах, проте Сіріка в них не було. Потрібно було обшукати будинок, можливо на якомусь з поверхів лежить знеструмлене тіло його товариша. Він вирішив підійматись до самого даху. Його ноги вже тупотіли відлунням по сходах, коли раптом на зв'язок вийшов його корабель:
    – Командире, ми перехопили корабель марки “Шукач”, він намагався проникнути на Оазис.
    – Затримайте їх та допитайте! - наказав Максимус.
    – На кораблеві троє чоловіків та два роботи. Вони стверджують, що їм негайно потрібно здійснити посадку. Вони розшукують вас. Просили повідомити, що на борту Сірік.
    – Негайно дозволити посадку та спровадити корабель!
    – Буде виконано!
    Максимус стрімко розвернувся на сто вісімдесят градусів та побіг по сходах. Йому вже не заважав сипучий пісок, ні вага. Він біг немов хлопчак до місця посадки. Усередині все перегрівалось, прилади гомоніли повідомленнями. Та вже було байдуже. Ноги підіймали смуги піску аж доки він не опинився на площі. Високо угорі з'явились ледь розбірливі форми літальних кораблів. Чужинець був у формі тарілки, його супроводжували подовгуваті човники з “Киру”. Тарілка ковзнула над площею, зависла над тінню від статуї. Почала спуск. Це було вірним рішенням враховуючи активність Омея. Стояв день, тому було спекотно. 
    З корабля спочатку вийшов Червоний. Він зупинився при вході. Просто стояв оберігаючи трап. Підіймати безпілотники Світлий заборонив, обставини були не ті. Далі по трапу збіг Сірік, він зупинився оглянути місцину, а коли помітив вдалині силует Максимуса, побіг йому на зустріч. Лише потім, назовні з корабля вийшли троє чоловіків у комбінезонах. Костянтин, Стас та Анатолій. Вони стояли самі, без дітвори. Їх погляди ринули в дальній кінець площі. Там саме зустрілись дві постаті. Ті обійнялись та потиснули руки. Сірік розмахував руками, щось пояснював Максимусу.