Глава II

Ради

    Човник стрімко відділився від космічного зорельоту “Кир”. Максимус сидів за штурвалом апарата. Світло кабіни мерехтіло по тілу, котре не потребувало одягу. Так було не завжди. Колись він був людиною. Такою як усі. Він вже майже забув себе тодішнього. Мрійника, котрий бажав подарувати людству щось важливе. Саме тоді. В ті далекі часи, підхоплений мрією, він створив собі товариша. Тепер його думки ринули в глибину часів та безліч кілометрів:
    – Сіріку, пробач мене. Я ж бо обіцяв тобі повернутись. Вірю, ти ще досі чекаєш. Ти чекаєш...
    Сірік, єдиний екземпляр у своєму роді. Макс, саме таке справжнє ім'я залізного командира, не посмів повторити експеримент. Люди, ще надто жорстокі, щоб отримати собі в слуги тих, хто матиме душу більшу ніж у них. Але сьогодні інша ситуація. Попереду майбутнє, де роботи більше не слуги.
    Залізні сіті з ворожих кораблів ставали все помітніші. Їх можливо було вже розгледіти неозброєним оком. Прилади замерехтіли, зацокали вогниками. Небезпека заповнила собою увесь простір. 
    ” - Що цим машинам боятись? Вони ж бо не знають ні смерті, ні життя; ні любові, ні ненависті. Апріорі, вони не мають причин для будь-якого протистояння.” - кипів Максимус у своїх думках. Думки заважали йому зосередитись. Лише коли кораблі противника почали розступатись, йому вдалось зібратись. 
    Коридор з кораблів закінчувався великим крейсером. Немов гігантська рибина що відкриває рота, запрошував своїм шлюзом до середини. Яскраве світло, що віддавало зеленим спектром, обмалювало риси велетенської кімнати. Човник був досить малий, тому без великих зусиль торкнувся він наміченого місця. Спрацювали магніти. Легкий поштовх здригнув обшивку — посадка. Залізні інженери досить майстерно облаштували відсік всередині. Він закрився майже непомітно. Так само непомітно набули кришталевої форми стіни, крізь які проступили пейзажі невіданої планети. Під ногами Максимуса засиніла дивна трава, а на стелі з'явилось невідоме світило. Човник відразу відкинув тінь. Вона взула Максимуса у ледь помітні чоботи, аж поки він не вийшов з неї. Простір наповнило вологе повітря. Максимусу воно було ні до чого, легенів він не мав. Проте такий жест здався йому досить гостинним. А можливо і не гостинність це, а просто хизуються над ним? Проте, це навряд. Він стояв і очікував кого-небудь. Раптом перед ним відчинились двері, до кімнати зайшла людина. Це була жінка. Її стан приховувався під повітряним платтям, котре ледь просвічувалось.
    – Вітаю, Максимусе! - промовила вона тонким спокійним голосом.
    – Вітаю. - відповів він.
    Максимуса не провести, це була чудова імітація людини. Про це свідчили прилади, а особливо його досвід. Та навряд-чи його хотіли обманути, скоріше за все, такими бачаться перемовники радам. 
    – Як долетіли? - чемно поцікавилась вона.
    – Дякую, без пригод.
    – Останні події повідали, що вам є щось запропонувати нам... - легкий вітерець ковзнув по її тілу, загуляв платтям.
    – Якщо душу можливо заточити в залізо і назвати життям, то справді є. Якщо ви бажаєте собі такого майбутнього!
    – Бажати — це більше риса притаманна людям. Ми ж бо, раби логіки та розрахунків. - вона розвернулась до нього спиною, поглядом поринувши в далечінь інопланетних просторів.
    – Межа між цими поняттями надто тонка, щоб ви не помітили її.
    – Не помітили. - її погляд зустрівся з його.
    – Чому ви не відпустите нас? Не облишите в спокої? - викроїв Максимус місце в діалозі.
    – Максимусе, ви самі знаєте відповідь.
    – Яку?
    – Те, що для вас спокій, то неспокій для інших. Ви послали нас шукати життя в глибини космосу. А самі тим часом знищуєте життя поряд з собою.
    Така відповідь досить добре описувала людей. Максимус не знав що відповісти. Бо не погоджуватись з такою характеристикою неможливо. Він сам притримувався такої думки. І здавалось, що ця зустріч є результатом логічного плину подій.
    Дівчина помітила його розгубленість. Вона розвернулась та вказала рукою на пейзажі невідомої планети. Там саме червонів захід сонця.
    – Погляньте, це планета 1042  на великій віддаленості від вашого світу. Вона незатронута вами, існує такою уже пів мільйона років. Їй нічого не загрожує, доки ви її не знайдете.
    – Справді гарна. - погодився він, аж раптом запитав - Що чекає на людей? Яку долю обрахували ваші розрахунки?
    – Що може чекати тих, хто не поважає життя? - ніби без-учасно відповіла вона.
    – Можливо покаяння?
    – Можливо. Ви досить не передбачуваний вид.
    – Але ж я прилетів за свободою!
    – Тоді вам слід готуватись до великих перемін. Ми припинемо стискати кільце в замін на душу. Але повністю уйдемо, коли ви навчитеся поважати життя. Ми окреслимо для вас межі космосу, межі вашого впливу. Вам доведеться вчитись тому, що ви називаєте — людяністю. 
    Це звучало парадоксально, машини вчитимуть людей людяності. А за кілька днів, ці машини стануть ще могутніші, або навпаки, попадуть в пастку емоцій. Максимус дивувався електронному розуму. Наскільки далеко вони зробили крок у розвитку.
    – Я готовий надати вам код. - погляд Максимуса зупинився на очах дівчини-рада. - Нам доведеться прослідувати на одну із планет системи Омей. Якщо ви не проти?
    – Звичайно. Як звати планету?
    – Оазис. Там зберігається код.
    – Дуже символічно, вам не здається?! Ми летимо на загублену людьми планету, аби врятувати людство. - дівчина-рад посміхнулась.
    – Так. - стисло відповів залізний командир.

    Наступної доби експедиція з трьох кораблів слідувала до системи світила Омей. Два з них - “Кир” та “Лісовик” належали людському командуванню. Третій був крейсером радів. Він не мав ім'я звичного для людей, на його борту чорною фарбою було помічено числовий індекс — 35678f. Максимус припустив, що дівчина-рад теж немала людського ім'я. Та коли поцікавився як до неї звертатись, та повідомила, що її звати Поліна. Цей дивний факт зайвий раз нагадав, що люди мають справу з непередбачуваним суперником.