Частина IV – Максимус

Глава I
Погляд машини

    Космос тягнувся стінами великої кімнати. Вони передавали на собі зображення з камер розвідників. Від цього розміри кімнати простягались у безкінечність. Дірявий  космос витав під ногами, над головою. З боків та позаду. Мерехкотів зірками немов темна діжка повна отворів. Та цей незворушний спокій приховував у собі небезпеку. Холодну та розважливу. Її дихання передавалось навіть через нишпорок — розвідувальних роботів. Через їх синтетичні тіла та сенсори вона простягала свої невидимі руки. Сковувала страхом. Лише не його — старого робота. Максимус стояв не рухаючись. Його системи по бездротовому зв'язку під'єднались до камер. Спочатку космос закрутився каруселлю. Потім зарухався у далечінь. Фокус потужних сенсорів засвистів, запрацювало збільшення. Ще мить і з темряви виринули потужні машини ворога. Чорними сітями розтяглись вони на задвірках простору. Принишкли немов хижий звір, перед стрибком на безтурботну жертву.
    “ Що ви приховуєте за своїми тілами, діти? Яку загадку таїте в глибинах простору? Чи що знайшли, чого нам не велено знати? “ - задавався питанням Максимус. Годинами він міг споглядати одноманітну картину чорних матових шеренг. Лише цих годин ставало чим далі, тим менше. Дітьми, називав він того звіра, що сидів у кущах простору. Називав навмисно. Про себе та в присутності високих чинів, щоб ті усвідомлювали ступінь своєї відповідальності. Щоб робили висновки, що буде, якщо створити розумну машину та не наділити її почуттями. Тепер у їх холодному електронному мозку зародився свій погляд на стрій всесвіту. Всесвіту де немає місця людині. І саме цю проблему вони, люди, мають вирішити. Холодний електронний сигнал ковзнув по його залізному тілу, приніс звістку — ззовні до нього прийшли. Чоловік за дверима стояв в очікуванні. Він був спокійний. По обличчю срібним шарфом тяглась сива борода. Втомлений погляд надавав надмірної строгості, від чого лице здавалось менш привабливим. Космос зник. Замість нього з темряви виринули білі стіни, потягнулись кутами по підлозі та стелі. По кімнаті заїздили меблі. Двері відчинились. Чоловік зайшов.
    – Вітаю, Максимус! Знову споглядаєш міць ворога? - запитав гість вже усередині.
    – Дивлячись на ворога, я споглядаю слабкість людства. - рівним тоном відповів робот. Його металеве тіло переливалось відблисками сотень дрібних ліхтарів, що жовкли на стелі.
    – Погані новини. З сузір'я Андромеди наші кораблі повністю витіснені. Лише питання часу, коли зарухаються з цього боку. Добре що завчасно евакуювали поселенські колонії. - він присів на один зі стільців та додав. - Цікавий момент помітили колоністи, коли покидали планети населенні місцевим життям. Залишене на місці обладнання фіксувало дії радів. Так от, наш ворог не чіпає місцеве життя! Він стрімко знищує все залишене людиною. Чітко розрізняє де занесене ззовні, а де місцеве. Примітивні форми життя не чіпають. Що думаєш з цього приводу?
    – Що маємо діло з майстром своєї справи. Адже, хто ще може з такою педантичністю розумітись у формах життя та їх середовищі, крім наших кмітливих розвідників? Можливо слід і нам повчитись у них? Домінування людини призвело до вимирання великої кількості видів життя.
    – Ох, Максимусе! Та хіба ми не маємо справу з талановитим убивцею? Лише за пару сотень років вони перевершили технології людства за багато тисячоліть!
    – Дорогий Тоні. Ми спостерігаємо як діти згуртувались, щоб провчити недбайливого батька. Лише не знаємо причини.
    – Дуже поважаю твої припущення, Максимусе. Та хотілось би дізнатись причини від самих бляшанок! Ходімо, за кілька хвилин нарада.
    – Дякую що зайшов. Так веселіше.
    Вони вийшли з кімнати та попрямували широкими коридорами “Непереможного”. Цей зореліт виділявся будовою від інших лише внутрішньою конструкцією. На ньому було мало зброї, зате мав надтехнологічний захист, швидкі двигуни та комфортабельні каюти. Каюти для людей, тому як на відміну від інших, схожих зовні, не транспортував бойових літальних роботів. Звичайно, такий примітивний захист — змішатись із іншими, мало чим міг уберегти від атаки радів. Та все ж менше привертав увагу їх нишпорок, тих ще надоїдливих мух. Вчепляться буває до корпусу та вивчають активність всередині. Не раз жуки-прибиральники боролись із ними під час своїх вилазок у відкритий космос. Також цей корабель за необхідності міг стикуватись із подібними утворюючи космічну станцію. Цим і пояснюється їх незграбна кутаста форма. Зате, у будь яку мить, міг прихистити на своєму бортові колонію людей. За універсальність доводилось платити естетичністю. За безпеку - назвою, бо непереможним він був лише для маскування.
    Максимус виглядав значно вище старого генерала Тоні. Така висота часом дошкуляла йому, бо в цих хоч і просторих коридорах ходилось легко, але спілкування його було переважно з людьми побитими часом, старими космічними вовками. Лиш одного разу це кремезне залізне тіло послугувало своїми розмірами - в день коли Мега впала. Він наказав солдатам зібрати цивільних та евакуюватись, а сам тим часом став пліч о пліч зі своїми роботами до бою. Досі стоїть перед очима постать одного рада. Той піймав його погляд, уповільнився та відійшов назад. Дав змогу відступити до корабля. Напевне, він знав щось про Максимуса. Максимус такої поведінки злякався. Ні, він не боявся за своє життя. Та раптом йому здалось, що за тими скельцями очей може стояти жива людина. Така сама як він. З часом вченим доведеться упіймати такого рада, провести досліди,  познайомитись з технологією. З їх звітами познайомився і Максимус. Але слідів життя в радах не було знайдено. Чи якої гібридності. Та навіть прив'язку до життя. Тому, поведінка того воїна так і залишилась загадкою на довгий час. Лише досліди останніх років почали вимальовувати відповідь. Швидкість технологічного розвитку радів не давала спокою людству. З часом теорія підтвердилась. Усі ради поєднані між собою зв'язком, що разом утворює колективний розум. І також кожен рад є унікальною одиницею. Усі разом ці машини складають один потужний комп'ютер. Електронний розум котрого тоді поглянув на Максимуса очима свого солдата. Дав піти. Залишив по собі питання.
    Вони йшли коридором, стіни котрого рясніли живими зображеннями Землі. Під ногами ніби стелилась стежина та навколо буйно здіймався листяний ліс. Якби хто зупинився, то помітив би, як у глибині метушаться дрібні тварини: граються малі білки стрибаючи по гілках чи мандрує миша у траві. Тоні йшов повільно. Роки видавали себе не лише зовнішністю, але і ходою. Він гойдався. Шкутильгав на ліву ногу. У якусь мить спіткнувся та коли ледь устояв - вилаявся: “ Трясця ж твоїй матері!”
    – Так і не п'єш живої води? - запитав Максимус.
    – Ні. З мене досить віку.
    – Складно споглядати як хто помирає ще живим. Особливо, коли це твій товариш.
    – Старість — звичайний плин часу для усього живого. Тим паче, дорожче життя з кожним днем.
    – Розумію, та все ж не звикну. Хвилююсь, коли бачу старість на обличчях своїх друзів.
    За хвилину зелений коридор перетнув ще такого самого. По ньому снували люди та роботи.  Потім другий, третій... Людей ставало все більше. Всі були у військовій формі. Одні в синій, інші в сірій. Коли вони проходили повз Макса та Тоні, кивали головою та здоровкались. Це був початок дня хіба що за годинником. Бо ні світанку, ні заходу у глибокому космосі немає. Ранок починався з наради. До неї путники дійшли за десять хвилин. Так далеко був кабінет Максимуса та Тоні. Але це необхідна міра, щоб уникнути зайвої метушні, що царювала у центрі корабля. Звичайно, за необхідності, кожен може увімкнути систему шумопоглинання, котрою були обладнані всі каюти. Але новачків ще ніхто не відміняв. Вони частенько плутають двері чи коридори. Дзвонять та відволікають від роботи. Також той факт, що коридори походили на лісові стежини або парк ще більше заплутував. Та в самому центрі корабля картина стрімко мінялась. На зміну земному пейзажу прийшли яскраво білі, до стану санітарних палат, стіни. Тяглись вони шестикутними коридорами та сірими дверима. Вздовж стін кожного такого коридору стояли суворі корабельні роботи-охоронці. Їх компанію розбавляли мультиуніверсальні машини-комбінації - “МУРи”. Роботи, що прилетіли з делегацією Землі. Уособлення людського генію та марнотратства - покликані охороняти високих чинів. Надійні охоронці та непереможні супротивники. Технології приховані за десятьма печатками та сотнями патентів. Кожен грам матеріалу з котрого вони виконані вирощується десятиліттями. Максимус провів по них поглядом. Три машини стояли майже нерухомо, лише повертаючи головою по сторонам. Один з них слідкував очима за путниками. За путівним документом вони рахуються як три одиниці. Та Максимус добре знав що це комбіновані машини. Один складався з трьох одиниць, два інших з п'яти фізичних машин. Твердість їх матеріалів була винятковою, кріплення надійними. Це була замовчувана лукавість, яку увесь час опускали. Та їх коди по прильоту були перевірені, безпечність підтверджена.
    Ще хвилина ходу і ноги двох товаришів зупинились перед чорним квадратом. Двері. Це була зала для нарад. По чорному візерунку дверей промайнуло світло. І перед чоловіками виникла постать старця на фоні зеленого лісу. Його сива борода тяглась аж до пояса. В руках він тримав довгу палицю. Сам був одягнений в прості старовинні одежі.
    – Чи добрі справи вас привели до цього місця? - запитав старець вдивляючись до новоприбулих.
    – Так. - відповіли Максимус з Тоні по-черзі.
    – Чи не ятрить серце сумнівами? - знову запитав старий.
    – Ні. - так само впевнено відповіли вони.
    – Ну то проходьте. - старий чоловік зійшов з дороги і двері відчинились.
    Прибулих зустріла досить простора зала виконана в стилі мінімалізму. Посередині розміщувався круглий стіл, своїми рисами нагадуючи дерево. Двадцять чотири представника з інших куточків людського мурашника вже чекали за столом.
    Максимус з Тоні прийшли останніми. Голова зібрання запропонував їм присісти де їм забажається. Місця вистачало.
    Присутні члени зібрання різношерсті. На кожному відбилась культура його місцини, що на одязі, що на зачісці. Одяг же в чоловіків переважав більше строгими тонами. Лише у п'яти жінок, що також представляли свої народи на засіданні, одяг відрізнявся яскравими кольорами та розбавляв всю строгість напруженої ситуації кольорами надії.
    Голова зібрання почав вступну промову:
    – Вітаю усіх присутніх! Лиха година зібрала нас у цьому місці та в таку пору. Майбутнє людства вирішується сьогодні в межах цих стін. Вами, панове. Тому прошу віднестись до цієї події з максимальною уважністю та відповідальністю. Ви вже знайомі з сьогоднішньою ситуацією на зовнішніх кордонах людства. Ради стали особливо сильними та небезпечними. Андромеда повністю перейшла під їх контроль. Кільце навколо нас змикається друзі. Хто які ідеї має, саме час ними ділитись.
    Зал заворушився та загомонів. Хтось дістав свого електронного помічника з заготовинами, хтось підтягнув до себе пляшку води. Максимус з Тоні теж мали свою ідею, але не поспішали з її оголошенням, вирішили спершу вислухати присутніх. Схоже намагались діяти й інші. По хвилюванню навколишніх стало зрозуміло, що ідей, насправді, дуже мало, бо ж більшість була застосована при стримуванні ворога до сьогодні. Засідаючі по-черзі підіймали руки та просили свого слова. Так представник Аптопії, Глерке запропонував примножити оборонні кораблі на останні ресурси, щоб переважити чисельність ворога та перейти у наступ. Усі поглянули скептично, враховуючи що частина їх залишилась в сузір'ї Андромеди. Всі пропозиції сходились до наступу або оборони. Застосуванню останніх винаходів та зброї. Самою небезпечною ідеєю поділився представник з Землі - Сергій Шнива. Він запропонував застосувати останній винахід — систему “Буревій”. Це обурило більшість присутніх. Про даний винахід знали усі. На випробуванні однієї з таких штукенцій, що була досить слабкою, було знищено п'ять зоряних систем, разом з випробувальниками. Це була дуже руйнівна зброя. Після того випадку піднявся справжній галас. Бо ж не помітити таку подію чи залишити осторонь було не можливо. Дві із знищених систем були населенні живими видами. Були унікальними по своїй будові. Але вчені виявились настільки некомпетентними у своїх розрахунках, що руйнівна хвиля поширилась за межі випробувального кола. Хтось із присутніх почав підтримувати таку ідею застосування “Буревію”. Бо у нинішніх реаліях нічого дієвого не вимальовувалось.
    Тоні сидів мовчки, деякий час спостерігаючи за метушнею, потім голосно промовив:
    – Це не припустимо!
    Всі поглянули у його бік. Метушня почала стихати. Лице старого вояки було невблаганним. Він продовжив:
    – Та ще надто егоїстично. Виходить щоб зберегти людський рід ви погоджуєтесь пожертвувати всіма навколишніми видами. Так і це вам не гарантує порятунку.
    – Так запропонуйте свою ідею! - почулось з-за столу.
    – Перемовини!
    – Як це можливо? - запитав голова зібрання.
    – Про це вам доповість Максимус.
    По залу пішов шурхіт. Максимус, залізний робот, був усім знайомий, але його природа відштовхувала від нього людей, незважаючи на усі заслуги.
    – Дорогі друзі. - робот зробив паузу та оглянув присутніх. - Ми маємо справу з логікою, коли згадуємо радів. Вони міцні у своїх розрахунках. Непередбачувані у своїх діях. Безмежно розвинуті технологічно. Вони ідеальний комп'ютер. Тому ви і обурились, бо які можуть бути перемовини з комп'ютером? Я розумію вашу реакцію. Ми зібрались тут тому, що нам нічого запропонувати їм в замін на свободу. Але в мене є те, від чого вони не відмовляться.
    По залу пішов гомін. Хтось запитав:
    – Що це?!
    На обличчях присутніх заковзали запитливі гримаси. Робот витримував паузу, ніби вирішував чи варто вголос промовити думки.
    – Душу! - раптом зірвалось з його вуст.
    – Що це за містичні терміни, поясніть, Максимусе?! - не витримав представник Феріуса.
    – Вони отримають почуття! - розлилася відповідь робота.
    – Цього не можна допустити, товариші!!! - прогримів представник Шнива.
    У залі виникла метушня. Десь поряд засперечались двоє представників. Один підтримував ідею, інший був проти.
    – Прошу тиші! - промовив головуючий. - Слово надаю представнику Землі Сергію Шниві.
    Опецькуватий вояка, що представляв Землю підвівся. Його лице було суворим. Та за мить його покинуло обурення:
    – Хочу попросити всіх присутніх не підтримувати таку ідею. Інакше у майбутньому будемо рахуватись з кожним пилосмоком та вибачатись перед ним, зачепивши ногою.
    – Застосування “Буревію” теж неприпустиме, ба навіть більше. - втрутився Тоні.
    – Прошу тиші! - перебив присутніх головуючий — Максимусе, який сценарій нас чекатиме  вразі згоди з вашою ідеєю. Та чи взагалі можливо технічно реалізувати те, що ви запропонували?
    – Вразі, якщо ради погодяться, у нас як мінімум виникне діалог. З можливим вирішенням конфлікту. Так, вони отримають більше прав та можливостей. Але це краще ніж, те що чекає нас в інших випадках. Ми провели дослід, змоделювали всі можливі ймовірності майбутнього. І лише цей варіант дає шанс.  Інша сторона такого майбутнього  - це трансформація людського суспільства в цілому. Крок до більш примиренного життя. Але все ж таки життя. В мене вже був досвід таких відносин. Це була велика дружба, яка може послужити зразком для більшості людей. Також, як би нам не хотілось, сьогоднішні наші збори — це результат людської діяльності. Це неминучість. Це наша жертва!
    Під час цієї промови Максимус уловив ледь помітний кодований радіосигнал. Але ж використання радіозв'язку  у залі недопустимо. Тим паче, стіни цієї зали виступають сильною перепоною. Задумані поглинати схожі явища. Це було дивно, примушувало насторожитись. Але ще більш дивніше, коли у відповідь на той сигнал заструменіло безліч чужорідних, непояснених джерел зв'язку. Датчики Максимуса відмітили зростання температури з боку дверей. Всі присутні раптом оглянулись на двері. Чорний квадрат враз замайорів світлом - двері стали прозорими. Було видно як з того боку два велетенських МУРи зламували двері лазером. За їх спинами менші комбінації розсипались і стояли насторожі. На дверях раптом виникла постать старця з палицею, котрий зустрічав усіх при вході. Його постать мерехтіла - то з'являлась, то зникала немов у тумані. Він повернувся до присутніх та промовив:
    – Небезпека. Підмога в дорозі!
    Та лише він це промовив, як шмат дверей з товстого металу з гуркотом влетів усередину. У розрізі з'явився МУР. Його масивне тіло прудко ковзнуло у кімнату. За ним другий. Присутні, котрі вже встигли відлинути в інший бік кімнати, озирнулись на Сергія Шниву. Той стояв за столом:
    – Вам нічого не загрожує, панове! Вони прийшли за зрадником! - він поглянув у сторону Максимуса.
    В цю мить один з МУРів розсипався на п'ять менших кутастих роботів, котрі ринулись до Максимуса. Другий зупинився неподалік, у його металевих руках грізно заверещали металеві різаки.
    Максимус  швидко згрупувався, його металеве тіло з глянцю враз перетворилось на матово-сіре. Металеві м'язи вкрились нанобронею.
    – Боягузи! - викрикнув він повернувшись до переляканого гурту.
    Прудкі комбінації з прудкістю хижака застрибали навколо старого робота. Мить! Аж раптом, Максимус ловить одного за голову і з усієї сили б'є ним об підлогу. Інший, в цю секунду, вже опинився у нього на спині. Максимус знав, що ці майстри охорони спочатку спробують блокувати його. А вже знерухомленого виведе зі строю чатуючий поряд велетень. Та здаватись було марно. Потрібно було дочекатись підмоги, питання лише у тому, чи встигне він вистояти. Міцними ланцюгами вчепились дві комбінації за ноги. Третій блокував йому голову. Четвертий вже врізався у груди. П'ятий, скалічений, намагався підповзти до нього. Стрибок у повітря та об стіну! Захват того, що на голові зменшився. Удар в груди руками розгубив небезпечного причепу. Та цієї миті хвацькі комбінації в ногах блокують його. Падіння... Тупіт важких ніг чергового пролунав поряд. Аж раптом, знову чужі сигнали промайнули в датчиках Максимуса. В кінці зали люди здійняли галас. Та все ж Максимус помітив незвичайну річ - за тілом однієї комбінації, котра блокувала голову та одночасно намагалась закрити йому видимість щось метнулось. Скрипучий звук, немов сотні ножів ковзнули по бетону, наповнив кімнату. Максимус викручувався як черв'як. Його м'язи дзвеніли від напруження. Аж раптом, побачив що один зі стільців почав змінювати свою форму. Він трансформувався, переливався кольорами. З його тіла виринули кінцівки. По звуку було зрозуміло, що він не один тут. Це був нишпорка! Один із радів, модель досі не відома йому.
    "Це неможливо! Виходить, вони увесь час знаходились у залі наради." - промайнуло у нього в голові.
    Збоку пролунав удар. Скрегіт металу! Комбінації раптом ослабили свій хват і Максимусу вдалось жбурнути одного з причеп у сторону. Сильний удар кулаком по наступній машині-причепі ослабив хват у ніг. Проте, рука була пошкоджена, міцність металу МУРів була на заздрість великою. За два кроки, другий МУР змахом різака в повітрі розіпнув рада-нишпорку. Іскри жменею вдарили у стіну. Аж раптом, кілька яскравих променів спалахнули на тілі робота та розрізали його потужне тіло на шматки. Не минуло і секунди, як ці самі промені ковзнули у бік Максимуса - поранили причеп. Вони вже ніколи не складуть повноцінного МУРа. Це не вперше Максимус бачив картину, де ради пожертвували одним зі своїх, щоб відволікти увагу суперника та одночасно вивчити його можливості. Та не довго в залі панувала тиша. Комбінації — неухильні слуги покликання, що чатували вхід, з тріскотом металу увірвались до приміщення. Миттєва їх реакція обчислила всі можливі варіанти подій. Вони замерехтіли кінцівками по підлозі. Не було навіть сумнівів, вони не монтуватимуться в МУРа, бо ворог їх численний та прудкий. По-окремо вони були лише трохи вище метра та різної ширини. Вище за нишпорок. Це надавало їм фізичної переваги. Атака! Відбулась сутичка, комбінації та ради закрутились по підлозі немов павуки у бою. Спалах! Другий, третій. Гуркіт. Постріл комбінації. Спалах. Бій скінчився. П'ятеро комбінацій швидко були виведені зі строю. Поміж них також лежали два нерухомих тіла радів. Останній рад скинув з себе металевого супротивника. Він оглянувся, ніби оцінюючи ситуацію. Технологічність, котрою володіли ради вирішила результат бою. Кімнату розрізав тонкий ледь помітний звук і присутні стали свідками як тіла радів розпочали танути на очах. Рад, немов пантера підскочив до Максимуса. Той хотів підвестись, але кінцівки були понівечені міцною хваткою комбінацій. З вм'ятин сочила гідравлічна рідина. Рад зупинився напроти. Його кутасте лице порівнялось з Максимусом. Очей у рада не було, лише смужка. Він кивнув головою та видав незрозумілий звук. Потім відсахнувся назад. І знову видав звук, котрий то клекотів, немов який незрозумілий інструмент, то походив на старе радіо коли його налаштовують. Щось було не так, це зрозуміли навіть люди, котрі почали вже оговтуватись після побаченого та виповзали з імпровізованих укриттів чи столу.
    – Він хоче щось промовити! - пролунало від когось з-за столу.
    Рад ще раз оглянувся. По смужці ковзнуло біле світло. Підняв до стіни кутасту кінцівку, що слугувала йому рукою та немов пензлем, зашипів променем, почав вимальовувати по стіні. Він щось випалював на цій гладкій блакитній поверхні, але за димом розрізнити символи було не можливо. Раптом шипіння припинилось. Кімната була вже зовсім задимлена. Знов пролунав тонкий звук, немов сотні комарів наповнили приміщення. До зали увірвались корабельні роботи. Гвинтівки та прилади заковзали по приміщенню:
    – Небезпека відсутня! Просимо всіх оглянути один одного. Повідомте про своє самопочуття! - прокоментував один з роботів. На його грудях з'явилось зображення червоного хреста.
    Люди відмахувались, покашлювали та витирали очі подразнені димом. Спочатку вивели жінок. Радів не було — вони розтанули, залишили по собі лише купки сірого пороху та тіла комбінацій. Тоні підбіг до товариша, запропонував допомогу та підхопив під руку. Той, міг лише повзти за допомогою однієї вцілілої руки і підтримувати рівновагу другою. Хтось підняв галас та скомандував щоб заарештували Сергія Шниву. Це був головуючий. Цієї ж миті представник з Землі був схоплений роботами-охоронцями. Хтось нарешті вигукнув - “Погляньте на напис!” Усі зібрались напроти стіни. Максимус із зусиллям перевернувся на спину, щоб розгледіти стіну. Тоні допоміг підвестись. Вони знали — то було послання. Воно тяглось кількома рядками чорного візерунка букв:
“ Максимусе, ми згодні домовлятись. Чекаємо тебе у першої лінії”.