Глава VII

Негайний відліт

    Двигуни корабля “Світлий” гулко тягнули свою пісню, заповнювали собою відсіки. Жуки-прибиральники вже повернулись з самих недоступних місць корабля. Навіть той бідолага, котрого ремонтував Сашко чудово справився зі своєю роботою. Вони дружньо віднесли мікроскопічні смітинки до утилізатора, вичухались та повернулись до своєї коробки-капсули. Нині, Костянтин проводив тест усіх вузлів корабля. Монітори виписують різноманітну інформацію. Тарілка убрала лапи-підпори, корабель завис у повітрі. Він задер носа до неба, мов мушля котру підкинуло хвилею і так само, ніби по хвилі перекотився у повітрі. Потім цю саму операцію повторив вже з боку у бік. Вузли та рулі працювали справно, відробляли маневри. Сашко з Веронікою у цю мить обхопили одне з крісел руками та вигукували немов на каруселі. Сашкові вже не терпілось зустрітись з батьком. Радість від його повернення наповнювала серце, заряджала ноги і руки енергією, від чого не сиділось на місці. Увесь час він вибігав на вулицю. Тягнув за собою Вероніку, виглядали його батька. Так увесь день. Сашко, не приховано  захвилювався, коли побачив флотилію, відразу кинув запитливий погляд на свого дядька, але в цю мить йокнув його браслет — повідомлення від тата: “Увечері буду дома”. Анатолій, батько Сашка, ще не знав, що його син разом з подружкою знаходяться у дядька. Що застане їх у Костянтина. Тараус засіяв Зодеса рясними тінями, заштрихував лініями — день доходив кінця. 
    Анатолій прийшов без зайвого шуму з найближчого переходу. Сашко в цей час розгулював з Веронікою навколо корабля. Він упізнав свого батька з далеку. То був кремезний чоловік одягнений у сіру форму. У руці він тримав дипломат-трансформер. Сіре небо плило у скельцях його сонячних окулярів рідкими хмарками. Чорними черевиками він впевнено скорочував відстань до корабля. Округле лице осяялось посмішкою, коли молода парочка наблизилась до нього. “Звідки ви тут, молодята?” - промовив він вже наблизившись. Вони привітались до нього та вже разом направились у корабель. 
    По кухні розтікались аромати чаю з квіток та трав зібраних на Зодесі. Всі слухали Анатолія. Присутні задавали питання, цікавились його польотом. 
    “Немає нічого кращого за повітря свого дому. Здається, я навіть сп'янів коли вийшов з літака”. - розпочав розповідь Анатолій.
    Коли він  зняв окуляри всі помітили на його очах втому. Тонкими тріщинками під очима тяглись зморшки, вони виказували не вік, вони виказували хвилювання пережиті до сьогодні. Костянтин одразу по них прочитав лихі новини, це було знайоме для нього письмо. Таке супроводжувало солдат на Мезі.
    – Батьку, ти на довго? - одразу запитав Олександр.
    Той присів та дзвінко підтягнув до себе кружку з чаєм. Зробив паузу,  відсьорбнув ковток. Всі причаїлись і тиша глухо заповнила кімнату. Анатолій поглянув на сина та його подружку. З його кружки у повітря підіймався язик пару, а з ним і тягучі слова:
    “ Ви вже дорослі, діти, можете залишитись з нами. Три місяці тому, по відльоту із Зодеса, наші кораблі відправились на підтримку першої лінії оборони. Але по прильоту ми застали в бою вже другу лінію оборони. Я спостерігав як штурмовики розлітались у друзки, перетворювались у каміння, замирали та зменшувались до макового зернятка. Технологічність ворога вражає. Він стає сильнішим не днями, а годинами. На кожен наш потужний удар він відповідає вдвічі сильніше. Відвойовує простір з небаченою легкістю. Найтехнологічніші кораблі в бою з радами схожі на комах, котрих плющить якийсь малий розбишака своєю підошвою. Кільце навколо людства стрімко стискається. Ми - люди, створили самі собі загибель. Ми намагались з ними домовитись. Але як можливо домовитись з тим, хто керується якоюсь інакшою логікою? Небаченою. Бо ж вони не лише технологічно переплигнули нас”.
    Анатолій до цих пір, не був схожим на фаталіста. Або ж навпаки, був оптимістичною людиною. Але не цього разу. У кімнаті зависла тиша. Лише голос Анатолія рокотав, просочувався у щілини та закутки корабля тривожними нотами. Він розповідав про небезпеки котрі їх очікували по прильоту. Про людські бойові машини, котрі не повертались з бою. Про низький командний дух, який немов вірус також заражав присутніх навіть на цьому кораблеві. Всі мовчали. Ніхто не пив чаю, кружки самотньо захолодали. Стас не стримався: 
    -“Невже вся наша міць не здатна зупинити ті шматки залізяччя? Де наші електромагнітні сіті, загорожі з чорних дір?”
    Анатолій лише повів поглядом по Стасові та продовжив свою розповідь:
    “ Те, що для нас здається не можливим, виявилось легким рішенням для радів. Вони поглинули всі наші загородження. Навіть ті, котрі було ми самі не в змозі прибрати. Я знаю, ви цієї миті задаєтесь питанням, чому на Зодесі розбазувалась наша флотилія? Чому я вам переказую таку трагічну звістку, коли нас здатне врятувати лише диво? Справа в тому, що до них на зв'язок вийшов один з наших роботів-генералів Максимус!”
    Костянтин, що стояв як усі та намагався перетравити почуте, аби зрозуміти як це може вплинути на його місію по звільненню Юлії присів на стілець. Той одразу з'явився з підлоги під ним та обхопив по талії. Він підтягнув кружку та сьорбнув чаю.
    – Постривай! То генерал Максимус вцілів? - втрутився Костянтин.
    – Так, брате, той самий що нагородив тебе цим кораблем. Він досі в строю. Ще більше! Він щось запропонував тій армії металу, що вони врешті припинили наступ.
    В цю мить у кімнату увійшов Сірік. Двері були відчинені, тому він увійшов тихо, але його поява привернула увагу всіх. Першим промовив Сашко.
    – Заходь, Сіріку, пробач, що раніше не запросив.
    – Дякую, друзі. Я знаю що запропонував Максимус радам!
    В кімнаті загомоніли, здивування вилилось у запитання Костянтина. Його думки були немов натягнуті пружини, чекали своєї миті.
    – Що саме, Сіріку? - запитав він.
    – Він запропонував їм серце. - відповів синій робот.
    – Яке серце? - перепитав Стас. Він не розумів суті почутих слів, що у свою чергу лише додавало зайвої тривоги.
    – Серед людей прийнято ще називати це душею.
    – Звідки ти про це здогадався, Сіріку? - продовжував прояснювати картину Костянтин.
    – Костянтине, я знайшов свого товариша — це Макс.
    Вероніка зойкнула та обхопила Сашка за талію. Той не помітив. Всі були приголомшені. Лише Анатолій не розумів, що відбувається. Чому всі так напружились у своєму здивуванні.
    – Що тут відбувається? - запитав здивовано Анатолій, він повернувся до Сашка та Вероніки. Ті вказали поглядом на Костянтина.
    – Брате, нещодавно ми були на Оазисі. Пам'ятаєш нашу розмову? Я обіцяв тобі, що познайомлю Сашка з нашою батьківщиною. Там зустріли Сіріка, занедбаного та самотнього. Він сотні років чекав на появу свого товариша, котрий евакуювався разом з усіма людьми під час переселення. Той хлопчак - наш сьогоднішній генерал у залізному тілі. - він повернувся до Сіріка та запитав. - Я правильно зрозумів Сіріку?
    – Все вірно, Костянтине. - підтвердив робот.
    – Минуло стільки років. Звідки ви так впевнені? - засумнівався Анатолій.
    – Де у цю мить кораблі вашого командування? - поцікавився робот. 
    – Після того як ми посадили флотилію, вони направились... - почав він та замислився. - Зачекайте! Вони полетіли в сторону Оазиса з одним кораблем зі стану ворога!
    – Вилітаємо миттю! - вигукнув Костянтин. - Сашко, Вероніко! Швидко назовні, їдьте додому. З нами небезпечно!
    Усі вмить розпочали підготовку до зльоту. Розсипались хто-куди. Лише Сашко з Веронікою були змушені покинути корабель. Вони відбігли на безпечну відстань. Зупинились. Проводили поглядом сіріючий диск, що стрімко здіймався до неба. Червоне різьблення вимальовувало на боку тарілки слово “Світлий”, котре чим далі ставало схожим на нерозбірливу смужку. На висоті, дрібними чорними плямами до нього долучились аеродромні поводирі. Сашко взяв за руку Вероніку та злегка стиснув її ніжні білі пальці. Вона прилинула до його грудей. По щокам потекли густі солоні краплі.
    – Скажи, що все буде добре, Сашо! - зірвалось з її вуст.
    – Все буде добре. Їм усе вдасться.
    Вони підняли очі до ледь помітної плями у небі. Вероніка витерла сльози та простягла до неба долоню:
    “ - Щасливого польоту Світлий!”