Глава VI

Запах озону

    Минув тиждень. Космопорт гуркотів різнокольоровими кораблями. Світлий разом зі Стасом ковзали по кораблю затираючи дрібні подряпини спеціальним цементувальним засобом. День був прохолодний, тому поверхня корабля була комфортної температури. Хлопці висіли на мотузках. Їх робочі одежі спереду та позаду виблискували брудом під променями місцевого сонця. Стас залишився жити у Світлого, свого житла не мав. Світлому така компанія виявилась дуже доречною. Потрібен був хтось у помічники, щоб привести до ладу корабель. Особливо враховуючи його майбутню місію. Кошти переведені Ніколасем дуже стали в нагоді, принаймні для початку. Та узагалі, компанія Стаса у таку особливу мить своєчасна, він завжди умів підбадьорити. Сірік разом із Сашком та Веронікою гуляли по космопорту, розглядали кораблі.
    – Зараз би хто води подав! - Стас  перекинувся на спину, та ніби лежав на крутій стіні корабля. Рідка комаха продзижчала над вухом — він тихо вилаявся.
    – Дітлахи ще не прийшли, тому лише спускатись. - Світлий подивився униз, було досить високо.
    – Може Червоний принесе одним зі своїх летунів?
    – Небезпечно. - заперечив Костянтин.
    – Так-так. Знаєш, а Сірік мене тоді дещо злякав, коли ти повідомив йому новину про Макса. Закляк на кілька хвилин. Це щось схоже на ступор у людей. Дуже не звичайно. - Стас закинув руки за голову ніби відпочивав на пляжі.
    – Я теж злякався. Схоже в кількох реченнях помістилось більше інформації, ніж він зумів обчислити. Тому йому потребувалось перезавантаження. Та мені здається, що він щось знайшов у мережі.
    – Ті кілька годин, що він провів у мережі, одразу після новини, мене насторожили не менше його перезавантаження. Макс справді був генієм. Такого людиноподібного робота зробити...
    – Запрограмувати. Це лише програма. - спробував поправити Світлий. Він припинив затирати та зняв рукавиці.
    – Геніальна програма. Бо схожість його лякає. - Стас посміхнувся та додав. - Знаю людей черствіших за Сіріка!
    – То що, спускаємось? - поцікавився Світлий та провів долонею по лобі. - Теж втомився.
    – Ну нарешті! - вигукнув Стас. Він підскочив, клацнув карабіном та помчав униз.

    Велетенська мушля повільно ковзала у повітрі над головами глядачів. Сашко з Веронікою та Сіріком спостерігали за вальсом транспортника у колі провідників. Він неповоротко намагався втулитись у місцину між інших кораблів. Та вага його відсіків надавала йому великої інерції у поворотах, від чого  здавалось що за його кермом п'яний пілот. Насправді там не було пілота. Умілий комп'ютер пристосовувався до умов місцевої гравітації, мов та дитина, що вперше намагається підвестись на ноги. На майданчику вже очікували вантажні автомобілі. Навколо них у стрій збирались різної будови роботи-вантажники. Кілька чоловік вийшли з одного автомобіля, також спостерігали за приземленням. Один з них вигукував нецензурну лайку угору. Та вітер у переміжці з гуркотом кораблів захищав слух юних глядачів. З рядів зустрічальних роботів один відокремився. Він ніби ненароком помітив серед присутніх новачків. Його трикутна голова виблискувала на сонці, повернулась у їх бік. За головою так само просліджувало тіло, жваво переставляючи кутасті кінцівки.  Робітники такого типу чомусь особливо виділялись своїми незграбними формами. Він швидко наблизився до присутніх. Його металеве тіло виблискувало під променями Тарауса, що сьогодні був досить холодним:
    – Вітаю вас! Перепрошую за незручність, вам слід відійти на вісімдесят метрів від цього місця. Правила космопорту. Третя редакція. Пункт другий — поводження під час зльоту та посадки. Підпункт “г” - знаходитись дозволяється лише попередньо проінструктованим особам з відміткою у журналі інструктажів.
    – Так-так, ми вже йдемо. - відповів Сашко не сперечаючись. Він іноді полюбляв кепкувати над роботами, але цього разу хотів виглядати більш дорослим у компанії Вероніки. А ще поряд Сірік, його новий товариш, що кожну хвилину доводить можливість розуму у металі. “ Хтозна, чи не доведеться тепер перепрошувати вибачення у свого кухонного комбайна”, - якось подумки промовив Сашко розмірковуючи щодо Сіріка. Він пригадав свої насмішки над пристроєм.
    Вони повернулись та попростували у бік корабля що був схожий на кулю. Той стояв неподалік, візуально здаючись на світло-зелену пляму. Навколо було багато кораблів. Більшість з них були однаковими за формами і схожими на присплюснуті мушлі. Але й зустрічались такі, що їх вперше бачили Сашко та Вероніка. Саме такі були їм цікаві. Вони намагались вгадати по зовнішності призначення корабля. Так, коли вони наближались до кулі, Вероніка припустила що він належить дослідникам, що вивчають Зодес. Сашко в свою чергу припустив, що це озеленювач для посіву полів у місцях де підступає пустеля. Навколо корабля чергували троє роботів на колесах, вони були схожі на черепах, замість голови в них одразу були сенсори світла, що слугували їм очима. Вони нагадували очі молюсків на ніжках. Зелена куля височіла над головами наступаючи своїм тілом. В одну мить по її поверхні проїхала одна з черепах. Вона ковзала з боку в бік вишукуючи пошкодження корпусу. Це був профілактичний огляд.
    – Вітаю, чим можу вам допомогти? - пролунав голос під ногами туристів, коли вони саме дивились догори. Це була інша з черепах.
    – Підкажіть, будь ласка, що це за корабель? - не розгубилась Вероніка.
    – Патрульний протипожежний модуль. Скорочено ПППМ. Призначений для гасіння пожеж. - відповіла черепаха.
    – А чому він зелений? - поцікавився Сашко, - Ви часом не займаєтесь посівами?
    – Зелений патруль. - відповіла черепаха, - чергуємо на віддалених територіях.
    – Ось так, ніхто не відгадав. - підсумувала Вероніка, посміхнулась та підштовхнула у бік Сашка.
    – Уяви скільки у нього води поміститься! - розвів руки Сашко, поглядаючи на кулю. Він уже прийняв поразку.
    – А воду де берете? - поцікавилась Вероніка.
    – В океані. Зависаємо над ним. Відкривається нижня частина та зачерпуємо.
    – Зараз би до океану! Хотів би, Сашко?
    – Звичайно. Як тато прилетить, потрібно буде його попросити щоб відвіз туди. Або дозволив злітати.
    – Мене візьмеш?!
    – Обов'язково! - погодився Сашко.
    Повертались вони до корабля Світлого вже іншим шляхом.
Сашко довго йшов мовчки, потім промовив:
    – Знаєте, про що я думаю? Можливо один з таких кораблів міг би рятувати Оазис...
    – Раптом так і буде, - сказала Вероніка, - в недалекому майбутньому.
    – Потрібно дуже багато зусиль та технологій, - приєднався Сірік, - судячи з існуючих розрахунків у мережі.