Глава V

У Ніколаса

    Жовтий гравібайк нісся по тунелю мов куля. Двигуни гуркотіли десь у середині, народжуючи невидиму енергію що тримала його у повітрі та несла двох друзів до міста. Воно було гігантське, тяглося височенними будинками - шурупами до неба. Вулиці інкрустовані заскленими скверами вздовж усієї довжини. Зелені дерева, що ховались у них від міської метушні, немов іграшкові, виблискували своїм листям. Вже біля довгого та невисокого білого будинку двигуни гравібайку стихли. Його рух упорядкувався з навколишнім транспортом, котрого біля музею завжди було багато. Стас неквапливо припаркував його поряд з невеликим автобусом з написом “Діти”.  Вже у середині вони йшли велетенськими коридорами музею обставленого різними копіями вимерлих тварин. Тварини дивились на перехожих осудливо, хмуро або відсторонено. Старий мамонт розкрив рота закликаючи своє завмерле стадо. Мамонтенята поспішають за своїми матерями, лише одне відбилось та розглядає перехожих. Вони завмерли, але коли гурт дітей наблизився до них, стадо ожило, навколо з'явилась висока трава. Вона зашаруділа під ногами волохатих велетнів.  Рев старого самця відлунням промчав коридорами музею. Діти дружньо прикрили вуха. Зліва, в іншому коридорі, почувся потужний удар по воді. Вдалині пропливав велетенський синій кит. Ось поряд, неподалік від мамонтів стоїть самотньо собака, її погляд тонув десь у далині. Коли дитина наблизилась до неї, собака замахав хвостом і прийнявся облизувати їй руки. Інші діти, побачивши це, підбігли, почали гладити чотириногу тварину по спині.
    – Як думаєш, могли ми все це зберегти? - повернувся Стас до Світлого.
    – Ми? Навряд, а вони так. - він вказав в сторону дітей.
    – Я б теж хотів собаку. - перевів він погляд на метушню біля експонату з собакою.
    – Для цього потрібно на Землю, тут заборонено. - Світлий поглянув на браслет.
    – Так, знаю. Які новини?
    – Десь тут має бути Ніколас. - відповів той. Аж раптом браслет засвітився.
    – Привіт, Костянтине, зараз підійду, я вас бачу! - посміхнувся з екрану старий.
    – Привіт, чекаємо. - відізвався Світлий.
    З іншого кінця музею, поспіхом, на летючій платформі у повітрі в їх бік летів похилих років чоловік.
    – А, привіт-привіт, слідуйте за мною. Та обережно, переступайте змію. Ще вкусить...
    Гості дружно підстрибнули через змію, що раптом заповзала під ногами. Попрямували за Ніколасем.
    – Думаєш отруйна? - запитав Стас оглядаючись на змію.
    – Можемо повернутись та дізнатись. - промовив Світлий.
    – Ніколасе, вона отруйна?! - не витримав Стас.
– Була, молодий чоловіче. Але налякати може до смерті! - посміхнувся старий.
    Хвилин двадцять вони ще крокували музеєм. Вже давно минули тварин і перейшли у відділ техніки. Повз них минали іржаві літаки з гвинтами, надувні кулі, різні автомобілі, стародавні кухонні вироби з цілими кухнями. Настінні засоби зв'язку виблискували своїми барабанами.  Це був відділ куди зазвичай потрапляли знахідки Світлого. Всюдихід, знайдений на Оазисі також мав знайти серед цих експонатів своє місце.
    Летюча платформа з Ніколасем повільно опустилась на підлогу. Він зачовгав ногами вздовж довгого столу.
    – Прошу, присядьте. Мабуть втомились з такої прогулянки. - промовив він до своїх супутників.
    – Залюбки. - погодився Стас.
    Світлий передав флешку  Ніколасу та присів поряд зі Стасом. Ніколас не кваплячись приєднав пристрій до столу. Над столом у повітрі зависло тривимірне зображення всюдиходу.
    – Ех, були часи коли машини виглядали граційно. Кожна деталь з любов'ю. - потягнув старий. - Гроші вже на твоєму рахунку мій друже.
    – Дякую, Ніколасе, з тобою завжди приємно працювати! Є ще, дещо, не по роботі. Хочу у тебе поцікавитись як у людини досвідченої.
    – Питай, можливо чим допоможу.
    – Ніколасе, що тобі відомо про переселення з Оазиса? Цікавить, чи не було аварій при перевезенні пасажирів.
    – В далекі часи ти вирішив заглянути. Мій дід часто розповідав про цю перлину в космосі, але про аварії нічого не казав. В хроніках сказано що переселення було успішним, щонайменше при перевезенні.
    – Розумієш, Ніколасе, на Оазисі ми зустріли робота, цивільного, пошарпаного. Він розшукує свого господаря. Та як виявилось, борт, яким його господар відлітав стертий зі списків.
    – Цікава річ, робот розшукує товариша-господаря! Це він так довго проіснував на Оазисі?
    – Так, пристосувався.
    – Це був би цікавий експонат! - очі Ніколаса змалювали зацікавлення.
    – Він став частиною екіпажу. Ми його відновили. - пояснив Світлий.
    – Дуже благородно! Хтозна, Костянтине, дані про переселення могли загубитись при збої обладнання. Або і справді навмисно затерті. Самі припущення. - підсумував Ніколас, розводячи руками.
    – Що могло такого відбутися, щоб хтось затер дані? - приєднався Стас.
    – Якщо хотіли приховати людину, то її напевне вже немає серед живих. - спробував припустити Костянтин.
    – То давайте друзі спробуємо згадати, що такого видатного відбулось у ті роки. Або хто був видатним. - Ніколас відкрив віртуальну клавіатуру стола. Перед хлопцями з'явились екрани.
    – Добра ідея, Ніколасе. Справді, якщо взяти проміжок часу від переселення. Та найближчі років сто... - припустив Світлий.
    – Менше візьмемо, тоді ще так довго не жили, як нині. Буде досить років п'ятдесят. - повів старий.
    Вони прийнялись переглядати видатні події того проміжку часу. По моніторах заковзали рядки тексту, картинки та відео. Вікна кімнати почали затоновуватись, зменшили потрапляння світла до неї.
    – Ти ба, як багато усього відкрито! - не витримав Стас, поглянувши на перелік подій.
    – Справді, друже. Щоб це лише перечитати, слід попотіти. - підтримав Костянтин.
    – Друзі, серед цих винаходів у вигляді сковорідок, протезів чи видів палива потрібно виділити лише кілька найвидатніших! - підказав Ніколас.
    – Наприклад, поглинач “Чорних зірок”?! - вигукнув Стас.
    – Чи складач ДНК, щоправда безуспішний проект, але багатообіцяльний. Досі над ним працюють...- підкреслив Світлий.
    Шукачі переглядали події зі списку у якому було понад двісті видатних відкриттів. Але всі вони виглядали однаковими чи не дуже визначними. В іншому випадку, самі цікаві були закинуті вже найближчим часом з появою альтернатив або залишились лише теоріями.
    – Можливо, ось це, погляньте. - Ніколас вказав стілусом на один із пунктів. - “Життя після смерті можливе!” - припустив один з вихідців Оазиса та запропонував теорію.
    – Але його висміяли. Скільки таких теорій висовується щороку. Особливо віруючими. - парирував Світлий.
    – “Любов для робота — простіше простого!” - як вам таке від того самого хлопця? - Ніколас покосився на присутніх.
    – Зачекай! - вихопилось у Світлого. Він перевів очі на екран. - Сірік, тим і особливий, що відчуває. Мов людина...
    – Справді? - перепитав Ніколас. Його очі округлились.
    – Дуже схоже, Ніколасе. - вже спокійнішим тоном відповів Світлий.
    – Це було б чудово, Костянтине, щоправда, мене більше зацікавила перша новина. Вік в мене вже такий. - промовив старий з посмішкою. Хлопці засміялись.
    – Але біографія цього хлопця не склалася. Він загинув у автокатастрофі. Його теорії так і залишились теоріями. Нажаль.
    – Над якими б'ються і досі. Погляньте на сучасних роботів, чого вони вже не вміють? - підхопив Костянтин. - І зовуть його так само як Сірікового товариша — Макс!
    – Дуже шкода. - промовив Ніколас. Він повернувся у бік де була дзеркальна стіна. Звідти на нього поглянув чоловік похилого віку - він сам.
    Костянтин враз посумнішав слідом за Ніколасем:
    – Виходить ось чому він не повернувся до свого товариша...
    – Справді, сумна історія. - підкреслив Стас. - То його єдина робота це Сірік? Шкода, цей хлопець міг змінити світ...
    – Незрозуміло, навіщо видаляти дані того, хто врешті решт загинув?