Глава III

Космопорт

    Наступного ранку Сашко вже чекав Вероніку біля її двору. Зарання обрав найбільш вдалу модель велосипеда у себе під двором. Велосипед сходив на спортивного та виблискував переливаючись синіми кольорами з вкрапленням срібних частинок, немов льодяник. Йому подобались велосипеди. Він помітив що після прогулянки на такому транспорті завжди з'являється гарний піднесений настрій, ніби дізнаєшся яку чудову новину. І тепер, сидячи на ньому, розглядав ряд велосипедів, що були розташовані у Вероніки біля паркану. Намагався вгадати якого вона обере собі з поміж чотирьох. Та, в цей час, чепурилася перед дзеркалом. Вона була досить гарною дівчиною від природи. З перших шкільних класів, хлопці з її школи всіляко намагались привернути увагу цієї веселої дівчини. Вишукували можливість носити її портфель. Залицялись. Вдавалось далеко не усім, а в останні шкільні роки так взагалі нікому не дозволяла до себе наблизитись, навіть провести додому. Якщо всі її однокласниці саме боролись за увагу протилежної статі, заграючи та фліртуючи з хлопцями, то вона навпаки, почала сторонитись їх уваги.   Хлопці вибудовували різні версії, намагаючись пояснити відсутність взаємності з її боку. А особливо ображені таким ставленням, так взагалі починали вигадувати різні казки про неї. Одним з таких був хлопець з паралельного класу Максиміліан. Всі його намагання хоч-як наблизитись до неї розбивались об стіну. Все марно. Ось як останнього разу — він попередив її, що чекатиме у неї під будинком, щоб провести на танці у суботу ввечері, а вона взяла та нікуди не пішла. Так він простояв даремно дві години, а коли допетрав, що нічого йому не світить, пачалапав на танці один, всю дорогу картаючи себе за наївність. Максиміліан хоч і був досить статним хлопцем, та Вероніці не подобався, він здавався їй дещо самозакоханим. А головне, їй подобався Сашко, з того самого дня як уперше допоміг їй зробити домашнє завдання по малюванню. Вони і раніше спілкувались. Проте далі кількох слів діалог не заходив. Лише зараз їх спілкування починає походити все більше на стосунки, в яких, як вважає Вероніка, вона грає роль ініціатора. Тим самим ці стосунки для неї особливо важливі. Поруч з ним вона відчувала себе справжньою. Без необхідності вдавати з себе надміру вихованою чи дорослою. Їй подобалось, що вона могла годинами розмовляти з ним про різні дурниці і він ніколи не дорікав її за це. Звичайно, вона бачила здавалось би, і більш цікавіших хлопців ніж Сашко, як наприклад Еміль, що одного разу підсів з товаришем до неї з подружками за столиком у місцевому кафе. Той одразу склав незабутнє враження на них. В ньому відчувався сильний характер, а те, як він пригостив їх дорогими стравами, свідчило ще й про наявність у нього грошей. Узагалі, в ньому читалась самостійність. Та Еміль був досить темною конячкою, а спостерігаючи його самовпевненість ставало зрозуміло, що дефіцитом уваги протилежної статі він не страждав. Тому Вероніка цієї миті впевненими рухами чаклувала над своєю зовнішністю, щоб сподобатись Сашкові. Її чорне довге волосся танцювало на плечах та зрідка розкривало блискучі золотаві сережки, мов завіси театральної сцени, що приховували та показували свого героя. Оцінюючи свою зовнішність, вона прискіпливо вдивлялась у дзеркало. Мабуть, в цю мить, для пересічного спостерігача, вона б кинулась у око своєю схожістю з давньогрецькою княгинею Клеопатрою. Її чорні гострі брови лише більше у цьому переконували.
    Раптом на зап'ясті Вероніки задзижчав браслет. На маленькому екрані електронного пристрою з'явився Сашко.
    – Привіт. Я вже біля твого дому. Чекаю. - промовило зображення Сашка.
    – Вже зібралась. Іду! - вигукнула вона у відповідь. Поспіхом задріботіла ногами з кімнати на перший поверх до виходу.
    Вже на вулиці Вероніка граційно відміряла своїми кроками стежину. Вона була одягнена в білу блузу, жовті штани та червоні кеди. Її веселе лице прикрашала білосніжна посмішка. Вони промовились привітанням. Сіли на велосипеди та не кваплячись направились до найближчої зупинки з електровізком. Сашко піймав себе на тому, що не вгадав якого велосипеда вона собі обрала. Йому здалось, що вона обере зелений класичний, та вона віддала перевагу червоному спортивному. Зараз вони їхали ґрунтовою червонуватою мов глина дорогою з яскраво зеленим трав'янистим килимом по боках. Килим цей складали рослини схожі на кульбабу, щоправда без квітки. Звичайна трава теж тут зустрічалась, але мало. Вони саме від'їхали, аж раптом з сусіднього двору до них привітався сусіда.
    – Привіт, молодята! Куди це ви з самого ранку? - вигукнув з подвір'я чоловік.
    Це був дядько Толя, він саме ремонтував свого улюбленого велосипеда з яким мабуть ніколи не розлучався та не дозволяв іншим ним користуватись. Цьому велосипеду віку вже було мабуть вічність. Випущений вже давно щезлою компанією. Та в дядька Толі він ніби новий. Звичайно, таке ставлення до велосипеда викликало у інших здивування. Проте Сашко з Веронікою його розуміли та дуже любили, а також його жінку тітку Наталю. Вона часто пригощала їх різною випічкою, що такої смакоти не повториш у кухонному комбайнові.
    – Доброго ранку! - відповіла Вероніка, Сашко в цей час махав рукою.
    – Їдемо в космопорт! - пояснив Сашко та додав. - Передавайте привіт тітці Наталі!
    – Так-так! Передавайте! - приєдналась Вероніка.
    – Звичайно передам! Ви там обережніше, на тому аеродромі!
    – Будемо уважні! - продовжив Сашко.
    Вероніка сяяла у посмішці. Її дуже потішило, що їх назвали молодятами, навіть якщо це був дядько Толя. Сашко ж, навпаки, ніби напружився цієї миті. Повз них, назустріч, проїхали троє людей, також на велосипедах та дружньо привітались, побажавши доброго дня. Гума під колесами ледь шаруділа, здіймала у повітря тонку цівку пилу. Якусь мить простір наповнився тишею, яку Вероніка вирішила перервати, зустрівши погляд Сашка:
    – Як вважаєш, ми могли б бути подружньою парою? - нарешті промовилась вона, порівнявшись з Сашком. На її обличчі під посмішкою читалось неприховане хвилювання.
    – Я... Я не знаю. - витримав коротку паузу Сашко, спантеличений зненацька запитанням, та врешті звівши плечі додав — Не думав про це.
    Звичайно, він злукавив так відповівши, але на ту мить щось краще йому не приходило на думку. Сашко розгубився, бо розумів, що Вероніка можливо щось відчуває до нього, але що з цим робити він справді не знав. Кохання для нього досить незнайоме почуття. Ще у школі, у перших класах йому здавалось, що він закохався в однокласницю. Всяко намагався привернути її увагу, а коли вона віддала перевагу іншому, то вмить збайдужів та вже нічого до неї не відчував. Йому навіть здалось, що він не здатен кохати. Розмірковуючи, як продовжити діалог, щоб не образити та надто не обнадіяти Вероніку, він встиг прочитати на її обличчі нотку журби, що в ту ж хвилину була прихована внутрішніми зусиллями дівчини.
    – Це ж треба було таке бовкнути! Звідки в мене такі питання, сама не знаю. - враз переграла Вероніка, щоб розрядити ситуацію.
    – Такі дорослі питання в тебе. Нам слід до них трохи підрости, можливо. - намагався зм'якшити діалог Сашко.
    – Так. Краще розкажи про Сіріка! - посміхнулась Вероніка.
– Про Сіріка? - перепитав він. - З задоволенням! Це особливий робот. Здається, що в ньому людяності більше ніж у більшості людей.
    – Чому тобі так здалось?
    – Не знаю як пояснити...Ось ніби і робот, а цікавиться речами як людина. Вже навіть те, що він чекав на свого господаря пів тисячоліття робить його особливим.
    – Так, справді. Ти розповідав, що це допомогло йому вижити.
    – Ніби інстинкт самозбереження! Але не такий як у роботів, що забитий у програму — що не робити. І так на сотні випадків. В нього це ніби набуте, те до чого його комп'ютер дійшов власними зусиллями.
    – Чудовий робот! Цікаво, він уміє любити?
    – Ох ці дівчата! - іронічно провів з посмішкою Сашко.
    – А що? - посміхалась Вероніка. - Знайдемо йому дівчину робота, то ж є такі.
    – Ні! Хто тут справді незвичайний, так це ти.
    – Авжеж. - підтакнула Вероніка. Поглянула на Сашка, підморгнула та додала. - Хочеться сподіватись.
    – Схоже, будемо гуляти на весіллі роботів. - підсумував Сашко та додав — якщо, він трішки поспілкується з тобою.
    – Чому б ні? Потрібно лише знайти йому пару. - настійливо продовжувала жартувати Вероніка.
    Розмова про робота розрядила напруженість у діалозі. Обоє вже й забули, чим вона почалась. Лише Вероніка продовжувала злегка хвилюватись усередині. Все ж вона зітхнула з полегшенням, коли вони змінили тему розмови. Попереду, з'явилась зупинка електровізка. Вона зустрічала своїх гостей охайними напівпрозорими стінами на яких у низу були розмальовки в вигляді чудернацьких квітів. Вони ніби росли з бетону, що у місцях зустрічі із стіною був пофарбований у колір ґрунту із зеленими острівками травички. Також на одній зі стін висів електронний екран. Чоловік на ньому вітав прибулих на зупинку гостей та ознайомлював з правилами безпеки. На стіні, що напроти, були різні апарати для обслуговування — замовлення напоїв, їжі, користування мережею зв'язку. Біля третьої стіни рядок м'яких крісел. Неподалік від зупинки була шеренга припаркованих велосипедів, куди Сашко з Веронікою поставили свої. Прийнялись чекати на візка. Той не примусив себе довго чекати, та вже за кілька хвилин посвистував, наближаючись до платформи. В ньому вже сиділо кілька пасажирів: дві жінки, що схоже їхали разом та весь час про щось теревенили та окремо чоловік у військовій формі, мабуть теж на аеродром. Сашко пропустив уперед Вероніку, притримуючи її за одну руку . Та злегка червоніючи, довірливо трималась за руку, а іншою поправляла волосся, що так настирно лізло в очі, танцювало на ледь помітному вітрі. Ремені безпеки дзвінко клацнули на поясі. Візок присвиснув та не кваплячись, ледь гудучи колесами, рушив в сторону тунелів. Повітря було м'яке та тепле. Воно умивало обличчя та наповнювало бадьорістю. Сашко полюбляв спостерігати навколишній світ, його рух, жвавість, мінливість. Навколо мерехтіли тунелі, час-від-часу, змінюючись відкритими просторами Зодеса, що так упивали своєю красою, вносили незрозумілий спокій та блаженство. Він поглянув назад. Дві жінки продовжували жваво розмовляти, одна з них розмахувала руками та жовтим планшетом у повітрі, інша погойдувала головою та іноді округляла очі. Військовий продовжував безтурботно спостерігати пропливанні пейзажі, та іноді поглядав на зап'ясток, де зазвичай облаштовувався браслет. Його нагрудні медалі та значки поблискували у промінні світла. Щось було у цих всіх військових приналежностях. Щось, що примушувало поважати. Так, ніби це щось ховалось у глибині душі, бо інакше, Сашко не міг пояснити, чому цей чоловік викликає у нього повагу. Якусь навіяну. Адже, раніше ніколи не поважав військових та взагалі цей незрозумілий потяг до війни у людини. Це ж бо здавалось йому чимось первісним, чимось де керує всім сила, а не розум. “Можливо, це результат подорожі з дядьком?” - міркував він. Чоловік у формі помітив на собі погляд та зустрівся очима з Сашком. Той, щоб не здатись надто цікавим відвернувся. Тепер Сашко дивився уперед, іноді помічаючи погляд Вероніки на собі. Він озирнувся до неї. Вона ніби не помітила, відвела очі.
“- Яка вона гарна... - майнуло у нього в середині. - Ось сидить поряд зі мною красуня, вітер розвиває її пасма, купається в її очах. Здається навіть він в неї закоханий. Чому ж я не відчуваю те саме? Чому я розгубився коли вона задала мені те питання про подружню пару? Мені ж бо мабуть всі заздрять...І однокласники, і сусідські хлопчаки, навіть той військовий, теж мабуть заздрить. То чому я не в змозі збагнути це відчуття? Але ж яка вона гарна...”
    Світло яскравими лініями розмальовувало стіни біля виходу з тунелю. Ззовні чувся гуркіт злітаючих кораблів, що різними звуками намагався бути схожим на музику. Та у нього це ніяк не виходило. Десь позаду, візок ледь гуркочучи рушив далі по тунелю. Вероніка з Сашком підіймались сходами до космопорту. Вже на виході з тунелю, світло примусило їх мружитись. Вони шукали поглядом майданчик з потрібним літаком.
    – Ось він! - вигукнув Сашко та вказав рукою у сторону з сірою тарілкою, що стояла на могутніх металевих ногах.
    – Давно тут не була, мабуть ще в дитинстві. - відповіла Вероніка, оглядаючись навколо.
    Вони рушили до корабля. Він стояв відкидаючи прохолодну тінь. Біля човна зайнято розходжував Червоний. Його суворий стан одразу підкреслював належність до військового ряду. Кутасті риси кололи зір. Він здіймав у повітря безпілотники. Ті невисоко парили над літаком. Вероніка навіть пригальмувала завбачив його. Сашко це помітив та злегка підштовхнув за талію. “Не бійся. Ходімо!” - заспокоїв він. Постать робота вже була близько.
    – Привіт, Червоний! - поздоровкався Сашко. - Знайомся, це Вероніка — моя подруга.
    – Вітаю. Радий познайомитись — мене звуть Червоний. - відповів учтиво велетень.
    – Дякую, дуже приємно. - відізвалась Вероніка вже без страху.
    – Дядько в середині? - запитав Сашко.
    – Так.
    Світлий саме спускався по трапу, як помітив своїх гостей. Він вийшов з середини корабля на світло і Тараус облизав його стан білими променями. Заграв у складках одягу.
    – О, вже прибули!? Радий вас бачити. Привіт, Вероніко! - привітався він. По обличчю покотилась привітна посмішка.
    – Доброго дня, дядько Костю! - відповіла гостя.
    – Сашко вже мабуть хвалився своїми пригодами?
    – Так, мені дуже сподобались його розповіді та фото!
    – А де Сірік? Що поробляє? - запитав Сашко та оглянувся навкруги.
    – Усередині. Під'єднав його до світової мережі. Знайомиться з сучасним світом.
    – Вважаєте він знайде свого товариша? - поцікавився Сашко.
    – Хтозна. Маємо йому допомогти в цій справі.
    – Цікавий у вас робот. Майже як людина розшукує товариша. - додала Вероніка.
    – Так. Незвичайний. - відповів Світлий та додав. - Бачили б ви його учора! Він читав книжку, паперову. Намагався її збагнути мов людина.
    – У вас є паперові книжки? - захоплено повела Вероніка.
    – Так, цікавлюсь таким.
    – Дозволите якось поглянути? - скористалась вона нагодою.
    – Що значить, намагався її збагнути мов людина? - перебив Сашко.
    – Те і значить, намагався відчути написане. Дав йому почитати “Маленького Принца” Екзюпері. - пояснив Світлий та повернувся до дівчини.  - Звичайно, Вероніко, познайомлю вас з книгами.
    – Цю книгу не кожна людина навіть збагне. Кажу, що він не звичайний. - дивувався Сашко.
    – Навіть машина прагне кохання. - прудко вставила Вероніка.
    – Це буде новий виток еволюції, Вероніко, якщо так. - злегка замислившись підсумував Світлий.
    – Ходімо, Вероніко, познайомлю тебе з Ромео. - пожартував Сашко.
    Світлий зостався ззовні, коли Сашко з Веронікою почовгали  у літак. Він пройшов кілька метрів вздовж корабля оглядаючи його поверхню. Біля однієї з подряпин довелось зупинитись для більш уважного огляду. Після останнього польоту на обшивці змалювались смужки та посічення. Вона потребувала відновлення.
    Синя постать робота майоріла у кінці коридору через відчинені двері кабіни пілота. Всередині пахло космосом та потребувало провітрювання.
    – Привіт, Сіріку! Зустрічай гостей. - вигукнув Сашко наближаючись з Веронікою до робота.
    – Вітаю вас!
    – Знайомся, друже, це Вероніка — моя подруга. Вона часто у нас буватиме. - вказував він на супутницю.
    – Дуже приємно, Сірік!
    – Наслухана за вас, Сіріку — ви неймовірний! - мовила вражено Вероніка.
    – Що тобі друже вдалось відшукати? - поцікавився Сашко та кивнув головою на панель-монітор.
    – Нічого не знайдено. Макса немає навіть у списках пасажирів борта яким відлітав. Немає наших сусідів. Всі дані про нього вилучені із мережі. - з ледь помітним сумом відповів робот.
    – Цікаво... - потягнув Сашко задумано, він озирнувся на Вероніку. Вона звела плечима.
    – Це, вже щось! - пролунав з коридору голос Світлого, котрий непомітно наблизився до їх гурту.
    – Тобто? - перепитав Сашко, коли всі озирнулись.
    – Не щодня затирають в мережі людей, тим паче разом із сусідами. А це дуже складна процедура друзі. Скоріше за все, Сіріку, твій товариш за свого життя був важливою персоною. Або хтось із сусідів був цією персоною, а інформацію про нього затерли до купи. Залишається лише здогадуватись що відбулось у минулому.
    – Це ускладнює пошук. - пробубонів Сашко.
    – Але ж, це ще не крапка в цій історії? - засмучено поцікавилась Вероніка.
    – Сподіваюсь що ні, Вероніко. Можливо, ми ще почуємо щось про Макса. Головне, ми зробили перший крок.
    – Сіріку, не засмучуйся, щось обов'язково дізнаємось про нього. - мовив Сашко.
    – Дякую, друзі. Ваша підтримка дуже благородний крок. Та моя логіка підказує, що ймовірність виявлення інформації про нього дуже низька.
    – Серед людей є таке поняття як “диво”, йому ніяка логіка не підвладна. - заключив Світлий. - Тому, друже не ставитимемо крапки. Тобі в нашій компанії знайдеться місце і заняття.