Глава II

Дім Світлого

    Вже був вечір, коли Світлий разом із Червоним та Сіріком увійшли у його квартиру. В кімнатах відчувався запах стислого повітря, що зазвичай спостерігається за довгої відсутності господарів. Світлий відчинив вікно. За вікном з прозорого металу шмигали у повітрі клопіткі транспортні перевізники. Місто не припиняло життя ані вдень, ані вночі. Лише надвечір та протягом ночі ставало трохи тихше, але не більше. По вулиці внизу метушливо ходили перехожі - люди та роботи. Ось і зараз, коли Світлий стояв біля вікна, після того як обійшов квартиру.
    “Метушня, як завжди. Та за вікном порядок, ніхто не намагався влізти до квартири протягом місяця, принаймні слідів не помітно. Ти ба, заходились майстри... - розмірковував він, коли звернув увагу на роботів, що щойно з'явились у гурті пішоходів. -  Схоже десь поряд поламався громадський транспорт... Схопились всі п'ятеро, засвітились помаранчевим, пищать та поспішають. Троє великих - в людський зріст, двоє малих, мов ті діти. Ці двоє вже дещо інші, мабуть колишніх замінили на новіші моделі... Та через ту сходинку в бетоні спіткаються так само як старі. Поглянеш на цих мурах внизу і не зрозуміло — це людське суспільство чи роботів? Ось і у мене в квартирі зараз два таких. Дивись, так і залишаться одні тільки роботи.”

    Червоний цим часом сканував квартиру та прилеглу територію на наявність загроз — переходив з кімнати в кімнату, крутив головою, заглядав у коридор та у вікна, вивчав зміни які відбулись тим часом у споруді. Сірік, навпаки, виглядав безтурботним та розглядав кімнату в якій знаходився, щоб пристроїти себе так, щоб не заважати іншим. Та раптом звернув увагу на незвичайну стіну в іншій кімнаті.
    – Костянтине, я вибачаюсь, що можливо турбую вас. Та що це у вас з кімнатою напроти? - запитав він у задуманого господаря квартири, обірвавши його роздуми.
    – Де? - перевів погляд на іншу кімнату, перепитав той. - А-а, це, Сіріку - книги. Полички з книжками.
    – Вперше таке бачу. Тобто, це не прикраса, не сміття?
    – Ні, що ти... Це, якщо мовити зрозумілою для тебе мовою — носії інформації. Ти не міг їх зустрічати на Оазисі. Тут їх також майже не можливо зустріти. Де не ростуть дерева, те з чого їх виробляють. На Землі — їх батьківщині, також вже не виробляють книжки.
    – Чому?
    – Дуже мало залишилось дерев, а ті що є — слугують прикрасою.
    Сірік наблизився до книжкових полиць та прицільно розглядав на відстані. Він нарахував вісімдесят три книги. Вони були різного кольору та розмірів: одні високі, інші низькі, також вони різнились товщиною та збереженістю. Були навіть такі книжки, що чимось нагадували його самого донедавна - такі ж пошкоджені, подерті та брудні. Їх обкладинки, мов художнім орнаментом розмалювали жовтуваті плями. Всі вони мали написи на своїх боках. 
    – Це якісь довідники? - спитав він, повернувшись до Світлого.
    – Ні, Сіріку. Це художня література, більшості книжок вже більше ніж тобі. Ось цій, наприклад, Дюма — Граф Монте-Крісто, виконалось одна тисяча дев'ятсот тридцять дев'ять років. Ось також дуже стара: Хаггард — Копальні Царя Соломона. Бачиш яка занедбана? Схоже її дуже багато разів перечитали. Спільного між ними та сучасними мало. Сучасні інтерактивні книги пропонують вже начитаний текст з елементами візуальних, аудіальних ефектів з переміщенням у віртуальний простір. А тут все просто та примітивно, так би мовити — читаєш та уявляєш.
    – Дивні носії інформації. Звідки вони у вас?
    – Знаходив та придбавав. Я був в захоплені, коли вперше мені до рук потрапила книга. Почав розшукувати схожі та ще більш цікаві. Такі знахідки старовини часто сусідували з іншими предметами, різними там знаряддями праці, зброєю, автомобілями, годинниками та першими роботами. Так я став шукачем старовини. Це моє хобі, покликання та хліб. А також колекціонером - перед тобою моя безцінна колекція.
     – Вони дорогі для вас?
    – Так, Сіріку. Коли мені самотньо, я дістаю одну з них, наприклад, Жуль Верна та читаю. Мабуть, тобі як роботу цього не зрозуміти. Вибач.
     – Можливо. Але дякую, що пояснили. Я чітко розумію, що вони значать для вас. Цього досить.
    – Спасибі. Сподіваюсь що одного разу ними зацікавиться твій вихованець Сашко. - Світлий посміхнувся та повернув Жуль Верна на своє місце.
    При згадці Сашка штучне лице робота, ніби в людини осяялось виразом схожим на радість.  Він розглядав квартиру та відмічав старанність її господаря. Такі спостереження близькі для нього, бо він сам зберігав протягом семисот років чистоту житла. Та якби він був людиною, можливо помітив би, що її господар не частий гість у ній. 
    Повз вікно з гуркотом пролетів транспортник, виблискуючи глянцевими овальними боками у світлі електронних ламп, так що ні товсті стіни, ані металеві вікна не змогли приглушити його шуму. Світлому не подобалось місто. Йому більше до душі було б жити за містом, в одному з модулів. Грати у футбол в себе на ділянці. Чи вирощувати якісь місцеві рослини. Та щоб бути ближче до космопорту, мусив переїхати до міста. Він сидів у своїй кімнаті за робочим столом перед великим електронним екраном. Стіл, що до цього нагадував дерев'яного, перетворився на велику сенсорну клавіатуру та замерехтів різними написами. Світлий дістав з кишені маленький пристрій, що засвітився, коли той опинився у руках - це була карта пам'яті зі сканом всюдиходу. На екрані стіни з'явився напис — Ніколас Музей. Світлий натиснув сенсорну клавішу виклику. Ніколас був директором місцевого музею. Цей сивий дід одразу сподобався Світлому своїми поглядами та глибокими знаннями, тому вирішив з ним співпрацювати. Така їх співпраця аж ніяк не була безкорисливою, від початку носила суцільно корисливі ознаки, доки з часом їх знайомство не переросло в щось схоже на дружбу. На моніторі з'явилось зображення Ніколаса. Діду на вигляд було років сімдесят, круглолиций, з дружньою посмішкою, ніс картоплиною, що здавалось робить його лице ще привітнішим. На голові виблискувала лисина. 
    – Вітаю, друже! Як твоє життя? - ніби вистреливши, вигукнув дід.
    – Привіт, Ніколасе! Дякую, пізнаю світ. Ви як поживаєте?
    – Пізнавати світ — звичайно корисна справа! Та вже мабуть час знайти собі яку молоду леді?
    – Знову ви за своє! - з іронією промовив Світлий.
    – В твоєму віці я вже мав троє дітей та стрибав як олень, заробляючи на прожиття! - продовжував повчати дід.
    – В моєму крузі спілкування лише електронні машини та роботи. Звідки тут з'явитись леді? - ніби винувато захищався він.
    – Ось, знав би я тебе раніше, віддав би за тебе одну з доньок. 
    – Дякую про турботу. Як винайдуть машину часу так одразу перевірю! - з посмішкою підмітив Світлий.
    – Знаю, як перевіриш... Полетиш кудись, знову, на невідомо скільки. Лише шукай тебе. - продовжував Ніколас. - Доживеш до мого, зрозумієш наскільки я правий! Нас старців-пенсіонерів  потрібно слухати, дурного не порекомендуємо. А ви молоді тільки і знаєте, як зменшувати нам пільги, хоча це звичайно не про тебе. Що в тебе цікавого?
    – Ось, погляньте. З музею першовідкривачів на Оазисі... - він вивів на екрані зображення всюдиходу в тримірній проекції.
    – Чудовий експонат, мій друже... - повів старий. - Що за нього хочеш?
    – Мені на хліб, сіль. Поповнити запаси палива для літака. Зо три мільйони буде досить.
    – Ох і дорогий твій літак!.. Можливо час змінити на щось сучасніше? - він зробив легку паузу та додав. - Добре, завтра на зібранні підніму питання щодо придбання. 
    – Дякую, буду чекати відповіді.
    – Добраніч. Піду правнуків укладати спати. - розтягнув посмішку старий, поглянув кудись у сторону.
    – Добраніч! - побажав Світлий та вимкнув мережу, коли зображення Ніколаса зникло.
    Він знав, що всюдихід зацікавить Ніколаса. Також знав, що гроші знайдуться, бо вони не хочуть втрачати такого здібного постачальника старовини як він. На Зодесі були приватні колекціонери, які теж були ласі до таких знахідок, тому музей не шкодував державних грошей на цікаві експонати. Звичайно, сам експонат, Світлий доставити фізично не міг. Недоцільно це робити. Сучасні технології дозволяють відтворити його копію з відсканованого оригіналу.
     Костянтин саме налаштувався йти спати як до кімнати увійшов Сірік.
    – Вибачаюсь, якщо потурбував. - почав було робот.
    – Заходь, Сіріку. Все гаразд.
    – Дякую за гостинність. Я опрацьовував інформацію, щодо книжок. Чи не могли б ви дати мені прочитати одну з них?
    Світлий якоїсь миті завагався. Книжки для нього були досить цінними, щоб доручати їх незграбним механічним рукам будь-якого робота. Особливо враховуючи вік книжок, коли найменший необережний рух, здатен пошкодити тендітні сторінки. Він замислився. “А що, як справді дати... Сірік досить дивний робот. Ось і зараз...Хто міг би припустити, що він зацікавиться книгами, хай навіть в дослідницьких намірах. Яку книгу дати?..” - продовжував він міркування. Тоді він підвівся та попростував до кімнати з книгами. Повернувся він вже з маленькою блакитною книжкою. Свого часу, здобуваючи її, довелось потрапити в компанію лихих піратів. Що у будь-який момент могло коштувати йому якщо не життя, то щонайменше літака. Вона того варта. Все ж вирішив саме нею ризикнути. Її сторінки були досить міцними, тому можливо якщо робот буде охайно до неї ставитись їй нічого не загрожує. Він протягнув її роботу. Механічні очі Сіріка сфокусувались на обкладинці:
    – “Маленький Принц” - тоненько промовив робот своїм синтезатором.
    – Так. Поглянь, як нею слід користуватись. - чоловік почав перегортати листки, обережно беручи з вуглика угорі сторінки. - Сторінки дуже тонкі та ніжні, тому слід перегортати обережно. Візьми, спробуй.
    Робот повільно перехопив книгу з рук Світлого. Торкнувся сторінок прогумованими механічними пальцями. Він спробував перегорнути листок, але така вправа виявилась надто тонкою дією для його механізмів. Тому листок випорснув з них та ліг порівнявшись з іншими. В цю мить усередині Світлий аж здригнувся, намалювавши собі в уяві безуспішні спроби робота та можливі сумні наслідки для раритету.  Робот підняв голову на нього, ніби слідкуючи за реакцією. Світлому після своїх думок навіть стало незручно перед Сіріком.
    “Це лише комп'ютер.” - заспокоював він себе подумки, борючись зі своєю, раптом, народженою невпевненістю. Потім набравши в легені повітря промовив:
    – Спробуй ще, в мене теж вперше не виходило.