Частина III - Зодес

Глава I 

Сашко та Вероніка

    Зодес манив. Зодес надихав. Колись давно, недоступний більшості людей, він був прихистком найзаможніших світу. Темно-зелений, плямистий, овіяний міфами про чудернацьких тварин. Та це було дуже давно. Сьогодні він став домом для багатьох звичайний людей. Колись, будуче туристичною перлиною, він приваблював романтиків, поетів, закоханих, просто мандрівників. Часом, люди по пів життя збирали гроші, щоб побувати на ньому. Та після того як Оазис почав гинути, більшість людей була переселена сюди, бо він був найближчою придатною для цього планетою. Так він став відкритим та доступним для переселенців з інших планет також. Потрібно було краще адаптувати умови життя для такої кількості людей. Тому він потребував свіжі ідеї та людей самих різноманітних спеціальностей. Планета була велика. В кілька разів більшою за Землю. Мав м'яке світило — Тараус, та два супутники: Пені та Гесон. Останній був в два рази меншим від іншого. Тяжіння на планеті було дещо нижчим від земного, тому все, що тут перебувало на вагах показувало на 1/10 менше.
    Космопорт зустрічав “Світлого” безкрайніми площами коричневого бетону та великою кількістю кораблів. То там, то тут майоріли вказівні вогні. Світлий перемовлявся з диспетчерською щодо посадки. Звідкись, з під-низу корабля, виринули два безпілотники супроводу. Сашко цим часом шмигав по літаку, збираючи свої речі та підстрибуючи на радощах. Два тижні польоту з Оазиса тяглись для нього ніби вічність. Загалом, його не було дома трохи більше одного місяця. І тепер він не знаходив собі місця, так йому кортіло вже додому. Він минув Червоного та забіг до технічного відділу в гості до Сіріка, з яким за останні дні ще більше потоваришував.
    – Сіріку, обіцяю тебе провідувати майже щодня. - прилинув він до штучного обличчя робота, що стояв у спеціальній ніші кімнати.
    – Дякую. Тобі доведеться виконувати трохи більше вправ, щоб бути в добрій формі на своїй планеті.
    – Хіба не менше? Мені здається що після Оазису, наприклад, зможу бігати мов заєць!
    – Поки не втратиш форму. Тому краще слідуй моїм рекомендаціям, поки я не вивчу поведінку вашого тіла при такому тяжінні.
    – Не хвилюйся, у нас в школі також є фізкультура та програма вправ.
    – Я вираховую стан людини. В нашому випадку - твій.
    – Добре-добре. Я все одно буду тебе провідувати.
    Літак м'яко виконав посадку на свою звичну ділянку, ледве стрепенувся. Безпілотники припинили супроводження. Вони закивали зеленими вогнями у знак вдалого приземлення та улетіли розчинившись у серпанку низьких хмар.
    – Дім, милий дім. - пробубонів Світлий. Та повернувшись назад вигукнув. - Сашко, прилетіли!
– Так! Я відчув! - відповів той, завалившись у кабіну пілота до Світлого. На ходу одягав домашні речі.
    – Ну що, тобі сподобався політ?
    – Авжеж! Не може бути й мови про інше! - з легким виразом здивування на обличчі, що вже набуло звичного кольору після Оазису, вигукнув він.
    – Будеш провідувати Сіріка?
    – Звичайно. Я віднині ваш частий гість.
    – Я тим часом спробую відшукати щось про його товариша. А він хай побуде в мене на літаку. В будь-якому разі не будемо зайве примушувати хвилюватись твою маму.
    – Так, повністю згоден.
    – Передавай їй привіт. Переказуй, що на днях, можливо, завітаю в гості.
    – Обов'язково передам! Заходьте!
    Сашко метнувся до виходу. Пробіг м'якими коридорами повз Червоного. Попрощався з ним та попросив, щоб той відчинив двері. Свіже повітря вдарило йому в легені п'янкою свіжістю. Наповнивло все навколо. Над головою синіло небо з маленькими кудлатими хмарками, що повільно плили по ньому. Здавалось, що навіть воно зустрічає його спеціально підібравши на рідкість приємні кольори для ока. Довкола розкинувся коричневим кольором космопорт з його різноманітними човнами. Сашко стояв у тіні, позаду височів “Світлий” виблискуючи під променями місцевого світила. Він оглянувся, шукаючи поглядом шлях до підземних переходів. Помітив вказівники, що вказували на розташування переходів за кільканадцять метрів та рушив до них. Ноги після Оазиса ніби несли самі його. За кількасот метрів у повітря гулко підіймався космічний корабель. В підземному переході тягнуло протягом. Сашко знайшов зображення мапи зупинок. Вказівники: “До міста” та “За місто”. Перейшов на зупинку “За місто”. Сів на багатосекційний електровізок. Той був з відкритим верхом та чимось нагадував паровоза з дитячих атракціонів, тільки без труби та дуже обтічний. Сашко як і минулого разу, коли їхав сюди, злегка промерз, коли той на швидкості виніс його та ще кількох чоловік, що сіли по дорозі за місто. Навколо миготіли тунелі та переходи. Закручували голову коли намагаєшся їх розгледіти. Неподалік, справа, розташувалось місто з його різнокольоровими багатоповерхівками. Щоправда, не дуже високими. Зліва простяглись довжелезні, та все ж акуратні зелені модульні поселення. В одному з таких проживав Сашко. Ці поселення складали вихідці з Оазису та інших планет. Кожній сім'ї дали житловий модуль — будинок спеціальної конструкції з легких та теплих матеріалів. Він мав два поверхи та був досить комфортним. Такі були у всіх однієї конструкції. Майже у всіх вони були однакових кольорів : світло-сірий з білими смугами та світло-коричневий з білими смугами. Рідко в кого були жовтий або зелений з білими смугами. Їх можливо було транспортувати повітрям, якщо людина куди переїжджає та хоче забрати з собою. Стояв такий будинок зазвичай на клаптику землі(якщо так можна виразитись до Зодеса) п'ятдесят на п'ятдесят метрів, обгороджені півметровим білим парканом. Такі поселення тягнуться на багато кілометрів, а транспортом тут зазвичай слугують велосипеди, які стоять тут в усіх куточках. Їх більше ніж самих людей. Звичайно, хто бажав, міг придбати собі інший вид транспорту на зразок безконтактних засобів, що парять у повітрі, але  в умовах меншого тяжіння, міністерством охорони здоров'я рекомендувався велосипед. Така одноманітність будинків та ділянок, що першим кидається в очі, свого часу стало вимушеною мірою під час переселення людей з інших планет. Щоб нікого не образити кращим чи гіршим будинком. Всім давали однакові, під заборону вносити значні зміни в їх конструкцію та зовнішність. Так на сотні кілометрів одноманітно простяглись однакові поселення. А безкраї простори планети дозволяли виділити кожному ділянку під подвір'я. Взагалі майже всю поверхню Зодеса складають степи. Вони мов ті моря простягнулись своїми різнокольровими килимами обкутуючи всю планету. Та на диво, відсутність лісів не спричиняє якихось буревіїв. На Зодесі майже завжди спокійна тепла погода. Сашкові подобалось тут. На відміну від міста, поряд з яким працювали заводи та фабрики, що крім продукції виробляли ще хмари диму, які потім лягали на місто як того захоче вітер. Тут було чисто та тихо. Та завжди знайдуться незадоволені, котрим щось не подобалось. То одноманітність їх гнітить; то два поверхи для будинку мало; то крутити педалі на велосипеді важко; то до магазину далеко або навпаки близько; то не подобається, що в подвір'я видко; то до міста довго добиратись; інші взагалі страждають що не живуть на березі моря. Хоча, як здалось Сашкові, таким людям все більше не подобається ніж навпаки. Так, наприклад, він помітив що хто жаліється на інших людей, то якщо придивитись — ця людина взагалі на все жаліється. Хоч створи їй ідеальні умови, все одно знайде чим страждати. Не любив він таких.
    Ось на горизонті з'явилась його зупинка. Він натиснув кнопку, повідомивши комп'ютер щоб він зупинився. На зупинці Сашко вибрав собі велосипеда. Вони стояли тут під покрівлею рядами. Закинув рюкзака на плечі та поїхав. Після місяця відсутності все навколо здавалось ще більш рідним та коханим. На зап'ясті почав дзищати браслет. Сашко зупинився подивитись — це була мама.
    – Привіт, ти чому не дзвониш що прилетів? - мовила мама, зображення якої з'явилось на екрані браслета. - Я щось би смачне приготувала для тебе.
    – Привіт, мам, хотів зробити тобі сюрприз.
    – Бачу, ти вже близько. Хуткіше додому, я вже зачекалась.
    – Так-так, я вже лечу. - відповів він та посміхнувся у камеру розумного пристрою.
    Щоб не примушувати чекати матір, Сашко сильніше надавив на педалі та через двадцять хвилин був дома.
    – Ти навіть схуд там без нормальної їжі! Ти ба! От я дядька побачу. - проголосила вона, коли Сашко зайшов у дім.
    – Привіт, мам, все в порядку. Яка різниця де я буду їсти білково-вуглеводні суміші? Краще розкажи як ти тут? Що нового?
    – Все добре. Чекала на тебе. Самій самотньо... Знаєш.
    – Батька ще не чути? - запитав він, поглядаючи у вікно кудись надвір.
    – Та рано ще йому. Буде приблизно через місяць. - відповіла вона, розглядаючи як Сашко придивляється у вікно. Потім додала з посмішкою. - Та мабуть вона вже збирається до тебе. Питала про тебе.
    – Питала? Що? Ах, так...- зніяковів він коли мама, здогадалась кого він виглядає.
    – Ніяких балачок, доки не поїси! - злегка ультимативно наказала вона Сашкові.
    – Звичайно, мам! Саме хотів поцікавитись, що в тебе так смачно пахне?
    – Тоді йди переодягайся, мий руки та до столу.
    Сашко схопив рюкзака за ремені та похапцем помчав нагору у свою кімнату. В очі кинулась охайна обстановка. Кімната була прибрана. Він одразу збагнув, що мама навела тут лад. Це свідчило про те, що більшість речей доведеться шукати, а деякі відправились в міфічний Бермудський Трикутник. Тому одразу прийнявся перевдягатися. Штани та сорочка пахли свіжістю навіть висячи на стільці. Цієї миті у кімнаті, ніби на мить посвітлішало та знову стало як раніше. Таке дійство привернуло увагу Сашка. Він ще раз оглянувся. Помітив на стіні сонячного зайчика, що танцював прямо напроти вікна — яскрава пляма підскокувала по стінці то вниз, то догори. Одночасно в кімнаті ставало яскравіше. Він підбіг до вікна. У будинку, напроти, за вікном, з люстерком у руках стояла дівчина. Побачивши його, привіталась до нього рукою. Він так само помахав їй. Вихопив браслета, якого встиг вже зняти з руки та набрав ім'я — Вероніка.
    – Привіт! Ти вже приїхав? - промовила дівчина, з'явившись у нього на екрані.
    – Привіт, Вероніко! Так, приїхав. Як твої канікули? - розтікався посмішкою на обличчі Сашко.
    – Чудово! Ось лише без сусіда трішки самотньо. Нема з ким поїсти морозива навіть. - червоніла вона по ту сторону екрану.
    – Дякую. Я теж скучив за твоєю веселою компанією.
    – Мені тут на канікули дещо задали намалювати, допоможеш?
    – Авжеж, якщо зможу. Приходь увечері. Помудруємо.
    – Тоді до вечора. Я подзвоню!
    – Чекаю!
    Вероніка була лише на рік молодша Сашка. Дівчина з надзвичайно веселим настроєм. Йому іноді здавалось, що коли вона заходить до нього в гості, то навіть кольори кімнати стають більш яскравими. Навіть тиша наповнюється якимись непомітними звуками та стає веселішою. Він вже давно виконує її уроки по малюванню. Залишається лише здогадуватись як вчитель не впізнає його стилю. “Хоча, можливо навіть впізнав, просто мовчить?” - припускав Сашко. Через ці походеньки одне до одного, вже всі давно засватали їх та лише чекають нагоди. Взагалі, Сашко дуже радий такому знайомству. Більшість хлопців можуть лише позаздрити такій його вдачі.
“Але з іншого боку, все здається надто просто. - одного разу розмірковував він у душі. - Ніяких тобі життєвих випробувань, букетно - квіткового періоду. Ось так, виросли поряд майбутні чоловік та дружина. Та врешті народили дітей. Надто просто для такого важливого кроку як одруження.  Як зрозуміти глибину почуттів, відданість? Занадто багато питань виникає. Ось, батько на це каже, що я занадто ускладнюю. Хоча, можливо він правий?”