Глава IV

В кімнаті у Макса

    Сашко задихався. Його очі заливало потом. Він зупинився та хапаючи повітря, усівся на сходах між поверхами. На грудях Сіріка мерехтів червоний вогник — сигналізував перевтому вихованця натякаючи на необхідності відпочинку.
    – Двадцять другий кажеш? - поглядаючи на число “15” зображене на стіні.
    – Так. Але перепочинь, тобі необхідно перевести подих.
    – Зелені чоловічки! - вилаявся Сашко, підводячись на чотирьох та повзучи догори по сходах.
    – Прошу тебе — перепочинь. В тебе небезпечно підвищився тиск, та навколишня температура не сприяє завчасному підйому догори.
    – Це все невагомість! Тіло розслабляється... Я можу!
    – Можливо, допомогти тобі?
    – Дякую, я лише сподіваюсь, що у вас там побачу щось цікаве.
    Проповзаючи на чотирьох повз відхилені двері, Сашка зацікавила квартира, речі якої можливо було спостерігати через щілину. Йому здалось, ніби бачить яку іграшку на підлозі. Тому штовхнув двері, одночасно підводячись на ноги. Його дихання ніби вже вирівнялось. Залишалось все так само спекотно. Завіси скрипіли, потріскували розрізаючи повітря тонкими неприємними звуками.
    – Хто тут жив? Не знаєш, Сіріку?
    – Родина Шляхових. Молода сім'я: чоловік, дружина та п'ятирічна донька Анжеліка. Вони покинули планету за два роки до відльоту Макса. А двері відкриті, тому що у їх квартирі побували мародери. Так цих людей називав Макс.
    – Схоже, що так. На жаль, є такий тип людей. - оглядаючи розграбовану квартиру підвів Сашко.
    Сашко вже не помічав шару пилу під ногами та предметах інтер'єру. Його очі обводили кімнату поглядом, час від часу, зупиняючись на деяких речах. Під ногами лежала іграшка, щось схоже на ведмедика. Та розпізнати це вже важко — вона загубила свою первісну форму, а кольори втратились від сотень пройдених років. Він пройшов в глиб квартири. Це була звичайна квартира яких мільйони в усі часи. Лише розграбована. На блідих стінах, перекошені висять тонкі картини з пейзажами природи, фарба їх потьмяніла та нагадувала малюнок олівцем. Посеред однієї кімнати ще стояло ліжко, щоправда недоукомплектоване, поряд розвернута набік тумбочка. Ось ще одні двері — дитяча. Сашко спробував уявити кімнату в її тодішньому стані: яскраві розмальовки на стінах; на підлозі м'який товстий килим, можливо рожевий, а можливо світло зелений; дитяче двоярусне ліжко під стіною з драбинкою, щоправда, перший ярус був маленькою партою з поличками для іграшок; під стелею лампа у вигляді медузи з багатьма очима в яких світять ліхтарики; різні іграшки розкидані по підлозі. Та звичайно — дитячий сміх. Зараз все це було сірим та потьмянілим. Покинуте та розграбоване чиєсь дитинство.
Сірік стояв позаду, очікуючи на свого нового товариша. Сашко розвернувся, поглянув на нього та промовив:
    – Пішли звідси, друже, я вже перепочив.
    Вони піднялись на двадцять другий поверх. Сірік підійшов до однієї з дверей, відчинив та жестом запросив до середини. На відміну від попередніх ці вже не скрипіли. Сашко увійшов на запрошення. Спочатку було темно, аж поки робот не відчинив вікно. В очі кинулась прибрана охайна квартира. На відміну від того світу, що за дверима тут не було пилу. Меблі стояли на своїх місцях та мали досить збережений вигляд. Сашкові щось ніби блиснуло з середини квартири і він пройшов далі, завчасно постукавши ногами по підлозі аби струсити пісок.
    – Ти ба, яка краса! - вихопилось у нього.
    – Це нагороди Максима. - відповів Сірік.
    В кімнаті на поличці стояли скляні та позолочені кубки переможця, поблискуючи своїми боками. Їх ніби сюди поставили учора. На підлозі лежали маленькі гантелі та щось схоже на скакалку.
    – Перше місце на велоперегонах. Друге місце в стрибках у висоту. Перше місце за біг на дистанцію. Перше місце в стрибках у висоту. Виправився, молодець. Твій товариш Сіріку справжній чемпіон. Це ти такий лад тут зберігав увесь час?
    – Так. Мої програми розрахували, що мені слід займатись тим, що люди називають — прибиранням.
    – Ти диво-робот, Сіріку. А ще справжній друг!
    Сірік поглянув на Сашка, його механічні очі залишались незворушними.
    – Дякую. Сашко. Мені теж саме говорив Макс.
    – Не сумуй. А що як ми його випадково знайдемо?! - промовив Сашко, одразу збагнувши що ляпнув дурницю. - Хоча, що я кажу... Люди стільки не живуть.
    – Розумію. Та все ж дякую за підтримку.
    – Знаєш, тут так охайно, що можливо навіть жити! - почав посміхатись Сашко, поправляючи свою кисневу маску. - Аби ще кисень був.
    – Для людини ця планета вже не придатна.
    – Шкода. Нам мабуть вже час йти. Дякую, що показав та розповів про себе.

    Сходи лунали під ногами виграючи первісні мотиви давніх пісень, що не мали нот. Спускатися по них було значно легше і Сашко вже не молив Бога про робочий ліфт, який дивом міг залишитись справним та під напругою. Червона лампочка на грудях робота змінилась зеленою, вказуючи про задовільний стан Сашка.