Глава III

Знайомство

    Сашко стояв вже на вулиці чекаючи дядька та двох роботів. Під ногами шарудів сірий попелястий пісок, іноді поскрипуючи під час ходи. Сухий вітер грався його коротким темно-русявим волоссям. Взагалі, Сашко мріяв би мати чорне волосся, або яке темніше, крім мабуть рудого, хоча де-кому воно дуже личить, можливо і йому підійшло би. Так склалось, що в його родині всі світловолосі — така сімейна риса. Від такої одноманітності йому було навіть нудно. І він десь підсвідомо заздрив деяким своїм однокласникам з іншим кольором та навіть подумував пофарбуватись. На його худих плечах сидів уже звичний комбінезон, який був дещо завеликий та викликав дискомфорт бовтаючись як щось незрозуміле. По його округлому обличчю рясно почали виступати крапельки поту, які він час від часу витирав шматком сухої тканини. Навіть зараз, перед заходом світила, на вулиці стояла нестерпна спека. Повітря пахло неприємним місцевим пилом, його запах не був схожий ні на що знайоме, та межував із чимось терпким.
Мабуть на кожній свій особливий запах. Та на цій планеті, де вже нема рослинності та тварин, хіба можливо які бактерії залишились, немає нічого спільного з тим як тут пахло раніше. Залишається здогадуватись чим пахло повітря тисячу років тому. - розмірковував він.
    Світило хилилось все ближче до горизонту, майже зрівнявшись з дахами забутого міста. Тіні від будинків стелились довгими смугами, а деякі майже дотягнулись до середини площі. Сашко одразу як вийшов з літака заховався в одній з таких. Омей світив під малим кутом, примушуючи Сашка щоразу мружитись до болю в очах, коли він виходив на відкриту місцину розгледіти чи не йдуть інші. Киснева маска вже натерла перенісся. Потилиця взагалі щеміла. Десь в далині мають з'явитись мандрівники. І вже здається помітно чиїсь фігури.

    – Не сумував тут один? - звернувся до Сашка Світлий, коли наблизився на відстань вигуку.
    – Мені було б цікавіше пройтись з вами! - відповів він виходячи з тіні до них на зустріч.
    – Знайомся, наш новий товариш та за сумісництвом вчитель фізкультури — Сірік. - вказуючи долонею у сторону робота представив гостя Світлий.
    – Олександр, можна просто Сашко. - підігруючи в прийнятих традиціях представився хлопець.
    – Сірік, приємно познайомитись! - відповів синтезатором робот та простягнув до юнака подерту та все ж цілу свою механічну руку.
    – Приємно. А чому вчитель? - поглянув Сашко на дядька, його брови ковзнули, в очах читалось здивування.
    – Тому, що наш товариш в минулому підготовлював спортсменів та ставив на ноги хворих людей. - прикрашаючи відповів Світлий та посміхнувся. - Нашому товаришу потрібна допомога. Його технічним станом займешся ти. А тепер гайда всі в корабель, подробиці потім.

    Всі зайшли в корабель, де Світлий оголосив, що всім час прийняти душ. Червоний провів Сіріка в технічний відділ, а Світлий з Сашком пішли в душові кабінки.
    Вода струменіла зі стелі даруючи відчуття свіжості та ховалась у підлозі. Лише десь так на планеті можливо було насолодитись справжнім душем, коли вода стікає під своєю вагою. В космосі це було вже не так приємно коли працювали всілякі повітряні насоси. Світлий втомлено спорснув по стінці кабінки під струмені, розглядаючи як по його ногам стікають крапельки води, котрі потім будуть перефільтровані знову в кришталево чисту воду. 

"Яке все-таки диво, зустріти планету з таким тяжінням як на Землі." - подумав він, проводячи поглядом смужки води.

    В цей час, Сашко вже стояв переодягнений в технічному відділі та спостерігав як в схожій, щоправда прозорій кабінці під тиском повітря та різних аерозолей “варився” Сірік. Червоний стояв при вході чекаючи на свою чергу. Десь в середині стіни запускались та замовкали різні механізми маніпулюючи та чаклуючи над роботом у кабінці. Час від часу все змовкало, а всередині навколо Сіріка виникали промені та щось сканували. Все це нагадувало якесь новорічне лазерне шоу. Сашко заглядівся на чаклування та присів на найближчого стільця що самостійно з'явився зі стіни. Збоку від нього засвітилось світло, то було тривимірне голографічне зображення будови Сіріка з написом його моделі. Воно кружляло у повітрі, а від його частин вилітали написи змінюючи одна одну: пошкодження ліктьового шарніра — потребує заміни; пошкодження системи ізоляції — потребує заміни; пошкодження батареї живлення — потребує заміни; ланка пам'яті — пошкоджено — потребує обслуговування... Зображення продовжували миготіти.

    – Друже, як ти ще досі функціонуєш!? - вигукнув Сашко, поглинутий звітами комп'ютера. - Та ми тебе відрихтуємо, будь певен.

    Сашкові не терпілось вже взяти до рук ключа чи викрутку щоб краще розгледіти Сіріка. Що приховувати, йому прямо таки свербіло відчути себе в ролі майстра складальника роботів і він щиро уявляв себе спеціалістом початківцем. Сьогодні мало кому з людей дістається така нагода, зазвичай цим вже давно займаються роботи-техніки. Бо мовляв — це дуже клопітка та тонка робота. 

    "–  А тут ще модель випуску “крейдового” періоду та функціонує. - розмірковував Сашко. - Це не корабель, а музей доісторичних динозаврів!"

    Зображення голограми повідомило, що обслуговування та вивчення пошкоджень завершено.

"Деталі будови моделі відправились на виготовлення аналогів." - парив напис у повітрі.

    За стіною припинився шум- стихла робота механізмів. Двері кабінки з шипінням відчинились, звідти вийшов Сірік. Він швидко почав себе розглядати, мов та дитина по якій повзе якась комаха. Його штучне лице спочатку видавало занепокоєння та потім змінилось на щось схоже на захоплення. Ця картина настільки забавила Сашка, що він не міг стримати сміху та розреготався мов п'яний чолов'яга десь у барі. Його лице вмить стало червоним, а враховуючи що сьогодні він його обпік на вулиці, то воно було схоже на буряк. Рухи Сіріка стали спокійнішими. Він почав розглядати та обмацувати свою металеву руку, ніби її замінили.
    – Сірік, щось сталось? - через сльози сміху, але вже заспокоюючись запитав Сашко.
    – Мої рухи стали помітно плавнішими! Ваша диво-машина змастила мої носії. Тепер мій стан ніби новий!
    – Вже через годину будуть виготовлені деталі в замін твоїм, тоді ти ще більше здивуєшся. До речі, ти увесь подертий та не маєш фарби. Який твій справжній колір?
    – Синій, з білими елементами.
    – Чудово. Мені теж такий до вподоби. Спробуємо повернути тобі твій колір.
    – Дякую. - сяяв лицем робот. Він поглянув на Сашка і в цю хвилину чимось нагадував людину.
    Червоний цим часом вже стояв у кабінці та проходив очищення. До кімнати завітав Світлий.
    – То як, ви вже потоваришували?
    – Авжеж, Сірік кумедний робот. Бачили б ви, як він себе вів коли вийшов з кабінки!
    – Бачили б ви як я не хотів виходити з кабінки! - у відповідь з посмішкою мовив Світлий. - Ця спека втомила за сьогодні. Тому ми тут і заночуємо.
    – Так, є трохи.
    – До речі, віднині Сірік твій персональний вчитель фізкультури. Твій батько наказав мені, щоб я потурбувався про твій фізичний стан.
    – Чудово-о. - з іронією потягнув Сашко, длубався викруткою в кишені своїх штанів. - Що ще вам тато наказував?
    – Жарти в сторону. Сірік чудовий робот та нагода привести тебе в добрий стан. До того ж у нього вже є досвід. Ти теж допоможи йому в починанні. - мовив Світлий та додав з посмішкою. - І взагалі, ви така чудова компанія, ха-ха!
    – Аякже. - продовжував іронізувати Сашко.
    Світлий вийшов. Двері відсіку автоматично за ним зачинились. Одразу з кабінки вийшов Червоний поблискуючи глянцем своєї фарби. Сашко перевів на нього погляд, ловлячи себе на думці, що Червоного скоріше за все фарбував дядько. Червоний озирнувся по кімнаті. Його штучне лице було більше схоже все ж на робота, лише з деякими натяками на подібність з людиною, хіба лише по формі. Тому було не зрозуміло, що саме у нього на думці. Робот-охоронець підійшов до стіни та дістав деякі прилади, що вже були готові для встановлення на Сіріка та підніс їх Сашкові. Той простягнув руки щоб узяти для подальшого встановлення на робота. Та коли Червоний відпустив кошик з деталями, як раптом його очі вмить округлились, а лице розгладилось від здивування... Бах-бабах! - прогуркотіло по всій кімнаті. Кошик був вже на підлозі, а Сашко лежав на ньому зверху. Деталі, що були легшими, повилітали з кошика та загойдались на підлозі. Роботи відразу ринулись до Сашка запропонувати допомогу.
    – Все гаразд! - промовив він підводячись на ноги. Потер ліктя та додав. - Подумаєш, вона трішки важча ніж я собі уявляв. Зараз все визбираю.
    Роботи переконались що з їх товаришем справді все гаразд та прийнялись за свої справи. Червоний випростався та вийшов з кімнати.
    – Ви теж чудова компанія - Червоний та дядько...- пробубонів Сашко.
    – Вибачте, ви щось казали, Олександре? - підхопив Сірік.
    Сашко повернувся до робота лицем. Його очі засяяли під дією якоїсь думки, а на обличчі з'явилась незрозуміла радість.
    – Здається, ми з тобою потоваришуємо, Сірік! - бадьоро вимовив він та прийнявся збирати запчастини для свого нового товариша.
    Вже червоний Омей в цю годину котився за горизонт. Світлий лагодився  лягати спати. Та на останок вирішив заглянути в технічний відділ, бо Сашко щось забарився. Коридори корабля заплутано тяглись в іншу його частину. Та його пілотові вони вже стали рідними, так що Світлий міг орієнтуватись в них навіть з зав'язаними очима. Нарешті м'яка підлога вперлася у двері техвідділу, за якими гомінко йшла розмова. Двері відчинились. В кімнату увійшов Світлий. Сашко цим часом відмивав залишки фарби на своїх руках.
    – Як успіхи? - запитав дядько. Та коли кинув погляд на племінника в нього відвисла щелепа. Залився сміхом та спробував себе вгамувати, але так невдало що Сашко і сам почав сміятись, коли дядько спробував щось сказати. - Це..це. Ха-ха. Кхе-кхе. На. На...щоці. Ха-ха.
    Сашко залився сміхом від такої реакції, почав копирсатись в столі, та не знайшовши нічого схожого на дзеркало, здогадався увімкнути електронного стола та поглянув у камеру. На зображені він був схожий на давнього індіанця з історичних файлів: через усе лице тяглась синя лінія, а ніс був забруднений в білу фарбу.
    Нарешті Світлий вгамував свій сміх та зібравшись духом промовив:
    – Бачу у вас тут все гаразд! Кхе-кхе. Ти не затримуйся, вже час відпочивати.
    – Так, як тільки відмию носа!
    Поряд з юним конструктором стояв Сірік. Поверхня його деталей виблискувала у електричному світлі майстерні. Місця, де раніше були глибокі подряпини були вже рівними та гладкими. Сам Сірік був пофарбований у синій колір. На його ногах та руках виділяючись виблискували білим кольором напів-овальні вставки що тяглись вздовж  окремих частин від стопи до коліна, та від зап'ястка до ліктя. На голові  також були білі смуги, що складали досить складний, проте правильний по формі малюнок. На стопах вже були встановлені гумові підошви, що теж були білими та підкреслювали всю спортивність цієї моделі.
    Була вже пізня година. Сашко сидів на стільці та розглядав свого нового товариша. В середині, здавалось, щось гріє, час від часу у коридорах душі виникала думка що освітлювала темні закутки підсвідомості. “Що це? Задоволення від виконаної роботи? Чи відчуття того що допоміг, пригодився, був корисним?” - Сашко не розумів. Повіки затулялись, закривали Сіріка, його старі деталі, що були розкидані по металевій підлозі майстерні. Руки та ноги здавались ніби з металу. Черговий раз кліпнувши очима він підвівся:
    – Мушу йти Сірік. Вже хочу спати. Розповіси завтра про себе?
    – З задоволенням, Олександре.
    – На добраніч! - мовив Сашко та вийшов з майстерні. Йому хотілось зауважити Сіріку, щоб той не називав його Олександром та втома вела його до ліжка.