Глава II

Кобзар

    Дванадцять років тому. Планета Зодес.
    Вулиця досить вузенька та з бетонну. З такого коричневого, що нагадує глину, якби не яскравий відблиск дрібного граніту та поодинокі вкраплення базальту, справді можливо було б сприйняти за глину. Багато перехожих, одні ідуть пішки, інші замріяно парять над поверхнею на маленьких платформах тримаючись за їх кермо. На дорозі стоїть кілька ліхтарів, що поважно чекають на вечір, коли вони особливо необхідні, а поки самотньо тягнуться догори своїми головками, інколи примушуючи нахилятись роззяв, що парили надто високо. Кінець робочого дня. Праворуч шумить завод по виробництву будматеріалів. Він працює постійно, навіть по вихідних. Цій планеті ще будуватись та будуватись. Навіть роботи не витримують такого виробництва та ламаються, що вже казати про людей. Та це його не зупиняє. Зліва простяглись ряди магазинів, де продають саме необхідне. Хоча іноді можливо зустріти речі з Землі, їх привозять сюди вантажними кораблями. Та кави тут не зустрінеш. Навіть дивно що її взагалі питають. Її тут ніхто не бачив та все ж продовжують питати, ніби вони коли-небудь куштували цей напій. Сотні людей повертаються з роботи додому. Вулиця гомонить, то там, то тут чути чийсь веселий сміх. 

    – Не втомився на мене чекати в ігровій? - запитав кремезний світловолосий чоловік малого, тримаючи його за руку.
    – Тато, в тій ігровій всі малі. Знаєш, з ними навіть не можливо погратись. - відповів Сашко.
    – А вихователька, вона тобі сподобалась?
    – Так.
    – А чим?
    – Ну-у. - задумався Сашко, роблячи довгу паузу та намагаючись правильно пояснити, чим вона йому сподобалась. - Вона дає цукерки...А ще дозволяє брати різні іграшки.
    – Як трохи підростеш покажу де я там працюю.
    – Справді?
    – Звичайно.

    Попереду на шляху, збоку від дороги, схрестивши ноги ніби монах, сидів старий та вигравав на незрозумілому інструменті. Інструмент звучав якось болісно, ніби старий і не намагався влучати у ноти. Сірий лискучий плащ виблискував під променями весняного світила. Лице діда було посічено глибокими зморшками та багряним. Вже подорослішавши, Сашко зрозуміє, що дід схоже випивав. Як інакше пояснити такий колір? Його довге сиве волосся зливалося з бородою, а великі кошлаті брови лише підсилювали це враження. Всім своїм виглядом дивний музикант вселяв Сашкові незрозумілий страх та одночасно цікавість. Розум хлопчака почав вимальовувати різних казкових героїв якими його лякали в казкових розповідях, та порівнювати з дідом, але нічого не знайшовши подібного його страх почав поступово відступати, а цікавість ставала все більш помітною. Врешті-решт він з татом, тому боятись йому нічого. Дід вигравав та щось собі неголосно наспівував, ніби і не для перехожих.

    Сашко звернув на нього увагу ще здалеку, не відривав очей, йшов тримаючи руку батька.
    – Тату, хто це? - гальмуючи напроти старого запитав він тата.
    – Кобзар, синку.
    – А що він робить?
    – Співає. Співає для перехожих.
    – Давай послухаємо.
    – Так. Давай.- відповів батько, ніби і сам збирався це зробити.
    Дід співав. В якийсь момент старий підняв сиві брови та помітив слухачів у двох кроках від себе. Його інтонація враз змінилась. Він зробив паузу та підняв голову:
    – Ви звідки будете, молоді люди?
    – З Оазиса. - відповів тато Сашка.
    – З Оазиса кажете...Там вже давно ніхто не живе. - щулився дід під бровами.
    – Так, але наші пращури звідти.
    Дід опустив очі та по іншому перехопив музичний інструмент. Набрав в легені повітря та повів:

Йому не терпілось одному.
Весь світ під ноги взяти.
Бо вже давно уроки дому
Почали забувати.

Не було ще людини тої,
Що з Богом би зрівнялася.
Отримає удари долі,
Щоб більш не зазнавалася.

Оазис був відкритим раєм,
Для тих хто розуміє.
На жаль людська природа злая,
Бо цінувати не уміє.

Так Золотому захотілось
З зірками жартувати.
Та Чорні діри — та ще сила.
Примусять поважати.

Ось розповідь моя скінчилась.
Бо іншу починаю.
Наповню ваші я вітрила.
Ви ж, келих мій до краю.

    – Дякую. - відповів батько Сашка та поклав до ніг старого монету.
    – Вам теж дякую. - м'яко відповів старий крізь цупку посмішку.
    Сашко стояв та роздивлявся музиканта, вивчаючи його очима. Він бачив різних людей на вулицях, ось так ідучи додому з батьком. Та цей дід запам'ятався надовго, можливо своєю сивою бородою, а можливо своїми глибокими зморшками. Хоча цей спів теж був особливий, ніби голос його лунав не з грудей, а з якоїсь ями. А можливо тому, що батько кинув йому монету, зазвичай такими грошима вже не користуються. В крайньому випадку у магазині батько ніколи не розраховувався такими грошима, а просто прикладав свого годинника до сріблястого приладу. Тоді продавець одразу посміхався.
    – Дивний у нього інструмент. - замислено промовив Сашко.
    – Так, не звичайний.
    – А ти мені такого купиш?
    – Можливо, як тільки трішки підростеш.
    – Ти мені його купиш і я буду показувати його своїм друзям. В них такого нема.
    – Швидше перебирай ногами, кобзар. - сміючись відповів тато.

    Юрби людей повертались додому, лише зрідка хтось підходив до старого кобзаря послухати пісню. І в повітрі розливалось дивне тремтіння
загадкового інструменту.