Частина I — Оазис

Глава I

Покинута планета

    В небі нестерпно світила  зірка схожа на Сонце. Лише в затінку можливо хоч трохи відчути полегшення. Та на сфері цей затінок давала лише вежа радіопередавача, тінь від якої час від часу провалювалась в дірках потужної покрівлі. Ледь помітний вітер все намагався вдавати з себе диригента, керуючи оркестром дірявих покрівель, видаючи протяжні мережива сумних звуків. Яскравість світила примушувала мружитись, а поверхня сферичного даху була настільки нагріта, що здавалось, на ній можливо приготувати їсти як на електроплитці. Площа сфери була діаметром в кілька кілометрів, з дірками в багатьох місцях. Навколо також були інші сфери, а іноді трикутні і чотирикутні будівлі височіли між ними, виділялись своїми формами, мов ті сонячні годинники кидали тінь навколо себе.

    Світлий підняв червоного камінця. Той лежав під ногами в товщі піску і чим сильніше жбурнув у далечінь. Пролетів кільканадцять метрів та глухо приземлившись, покотився здіймаючи за собою стрічку пилу, що наніс на покрівлю пустельний вітер. Високий, кремезний чоловік, на вигляд - тридцяти років був одягнений в темно-коричневий комбінезон об'ємної форми з усілякими пристосуваннями на поясі та грудях. Також на колінах, плечах та ліктях утворював чимось схоже на металеві шарніри, підкреслюючи тим самим свою надійність. Зачесане назад хвилясте русяве волосся під променями світила вигравало золотавими фарбами, ледь торкалось його плечей. Крапельки поту рясно вкривали його почервонілого від спеки лоба. Стікали по темних бровах, намагались потрапити в море його блакитних очей. Впевненим рухом правої руки він зняв з обличчя кисневу маску під якою рясно зібралися крапельки поту та змахнув їх лівою долонею, злегка забруднивши піском гострого носа та вуста чимось схожі на жіночі. Він спокійно роздивлявся пусте самотнє місто, воно стелилось під його ногами різноманіттям форм своїх будівель. Після тривалої паузи, не кваплячись, ніби про щось розмірковував, обернувся назад, де у схожому комбінезоні стояв хлопчак та стисло промовив:

    – Знайомся, Сашко, наш дім!

    Сашко мовчав, так само вдивлявся кудись далеко. Гнітюча картина перед його очима забралась глибоко у його розум, вражала безнадійністю, перебивала подих. Браслет - комп'ютер на лівій руці видавав поривчасті тонкі звуки, повідомляв про нестачу кисню у повітрі.

    – Це все що нам залишилось від попередніх поколінь. Покинуті серед пустель міста, саркофаги та гори закам'янілих відходів. Планета-близнюк нашої Землі, яка довгий час була нам домом і дала життя багатьом поколінням людей. Науковці називали її О3( О три ), а звичайні люди Оазисом. Місто на даху якого ми стоїмо раніше було курортною зоною, а та пустеля попереду, там було море. - він вказав рукою в сторону безкрайніх сірих просторів.
    – Я бачив в архівах пейзажі цієї планети. - відповів Сашко. - Безліч маленьких зелених морів...
    – Багато років назад твій дід привіз мене і твого батька на це місце, щоб ми побачили свою Батьківщину. Тепер я привіз сюди тебе, і за цей час тут нічого не змінилось. Як кинув того камінця на те місце, так його побачиш і через двадцять років там саме, і навіть через сто. А тепер гайда в літак, прогуляємось навколо, роздивимось.
    – Там, десь на півночі був монумент першовідкривачам, покажете? - запитав Сашко, поправляючи кисневу маску, у його очах спалахнув вогник.
    – Звісно, це входило в мої плани! - поманив рукою Світлий.

    Хлопці розвернулись та попрямували до літака, що стояв метрів за двісті від них сірою плямою на тлі ледь блакитного неба. По дорозі Сашко час від часу підіймав якогось камінця та жбурляв у віддалену дірку на даху, намагаючись влучити. Йому було цікаво так робити, бо в кораблеві такої можливості вже не буде. Також йому було дуже спекотно, лише комбінезон дозволяв переносити спеку. Іноді, вони обережно підходили впритул до якоїсь із дірок та розглядали напівзруйновані будівлі під куполом. Це були цілі міста з вулицями та скляними пішохідними тунелями, що в деяких місцях ще вцілілі та сильно вкриті чи то піском, чи то сірим пилом, Сашко їх бачив в архівах і одразу здогадався, що то вони. Скляними трубами, мов ті змії, тунелі обсновували вулиці, прилягаючи на своєму шляху до будівель. Товсті промені світла через дірки падали на місто утворюючи скошені смугасті колони. Коли він стояв на краю отворів його голова йшла обертом від багатометрової висоти, а серце починало несамовито стукотіти.

    – Мабуть їх побудували вже наприкінці, щоб захиститись від пилу. - припустив розглядаючи Сашко.

    Попереду стояв літак типу “тарілка” із білими смугами на бортах, внизу червоними літерами каліграфічним почерком було написано “Світлий”. Круглий корабель не мав вікон чи носа, або хвоста, зате по всьому радіусу то там, то тут чорніли світлочутливі датчики — камери. По розмірах повітряне судно було з середнє футбольне поле, можна було лише дивуватись як воно могло устояти на такій дірявій покрівлі. Сашко дуже нервував коли його дядько — Світлий Костянтин Аркадійович, обрав собі таке місце посадки.
    Трап корабля був спущений. Біля нього чергував червоний двометровий робот, будовою дуже схожий на людину. Механічний велетень тримав у руках щось схоже на зброю. По наближенню до судна, з усіх сторін посвистували безпілотники, починали злітати і монтуватися у корпус. Туп-туп - лунало, коли чорні округлі механізми стикувалися з кораблем. Робот стояв незворушно, підключений по бездротовому зв'язку до кожного безпілотника, оцінював та аналізував навколишню обстановку. Механічний комп'ютер прихований в цій металевій оболонці виступав гарантом збереження життя екіпажу літака.