Код 666: ОБЛЕСНИК

Він завжди приходив уранці, ледве надворі благословлялося на світ. Приходив зненацька, без попередження, хоча й знав: його завжди тут чекають з охотою. Він приходив серед вранішньої свіжості, нерідко ніби виникав у пасмах рясного туману. Серед молочної хмари, що встеляла землю, просто з’являлися темні обриси чоловіка, із великим лантухом за плечима. Чулися важкі кроки, натужне дихання і враз виникала висока міцна постать.

Він ніколи не стукав у двері, не натискав на кнопку дверного дзвінка. Був певен – для нього тут двері завжди відчинені. Тож просто заходив у двір, гримнувши залізним засовом хвіртки, і сідав на широку лаву. Поряд ставив свого важкого лантуха і терпляче очікував на появу господарів.

Собаки вже давно звикли до нього, тож ніколи не гавкали, попереджаючи про небезпеку чи появу підозрілого незнайомця. Його вони вгадували безпомильно, ще здалеку відчуваючи вологими писками його дух та чуючи важкі кроки. І лише привітно махали хвостами, коли він заходив до двору. Він ніколи не пригощав їх, жодного разу не дав з долоні гостинця. Але пси знали, що він не прийшов з порожніми руками, а з того, що приніс, господарі неодмінно уділять дещицю і їм. Він не був жадібним, проте мав тверде переконання: собак мають годувати виключно власники. Собака по-справжньому вірний лише тому, хто його годує. То залізний закон зграї. Відтак не варто прихиляти псів до себе, все дно вони любитимуть лише одного господаря. То лише злочинці та нещирі люди підманюють чужих псів, так ніби намагаються підлеститися та завоювати прихильність.

Сьогодні пси вийшли назустріч завчасно, ледве до їхніх вух долинули його кроки. Вони стрибали навколо, привітно дзяволили, виявляючи свій грайливий настрій. І все принюхувались до солодких ароматів, що плинули від мішка. Він нічого не сказав, лише привітно потріпав широкою важкою долонею загривки, погладив спини та вусаті морди.

– Раненько ти сьогодні! – почулося від будинку, і з веранди вийшла огрядна жінка.

Вона була середнього зросту, міцної статури з дещо чоловічим обличчям. Мала тверде підборіддя, рідку рослинність над верхньою варгою і карі очі, що поглядали з-під лоба похмуро і дещо підозріло. Голос жінка теж мала низький, хриплий – давалися взнаки паління цигарок і небайдужість до алкоголю. Вона була вдягнута у домашній халат та м’які капці.

– Хто рано прокидається, тому чорт усміхається, – буркнув у відповідь гість, навіть не піднявши голови – лише плескав і тріпав долонею енергійних хортів, що стрибали навколо його.

– То точно! – мовила упівголоса жінка і неквапом почалапала до візитера. – Свіжина?

– Авжеж. Ти ж знаєш, я старими кнурами не торгую.

– Знаю. Та все ж подивлюся.

– Дивись.

Він був не лише працьовитим, а й вкрай дбайливим. Ніколи нічого не викидав, жодного разу не злегковажив жодною річчю. Все мало приносити користь і хосен, з усим потрібно поводитися належним чином. Саме це вирізняє дбайливого господаря з-поміж решти легковажних людей. Копієчка до копієчки, карбованець до карбованця – так стягаються і примножуються статки.

Гість розкрив мішок і господиня уважно поглянула всередину, зашилила руку, перекладала принесене з місця на місце. А ще вона глибоко дихала, всотуючи ніздрями аромат м’яса. Зайда не збрехав – м’ясо свіже, аж пашить.

– Моня! – гукнула жінка, обернувшись обличчям до будинку. – Неси гроші!

За дві хвилини з будинку вийшов довготелесий дядько з пом’ятою  мордою, тримав у руках калитку. Жінка узяла гаманець, витягла звідти стос купюр і протягнула його гостеві. Той забрав гроші, навіть не перелічуючи. Взаємодовіра у партнерів була повна, бо ж вивірена багатолітнім співробітництвом.

–  Секонд-генд візьмеш? – поцікавився прихідько.

– Давай!

– Тільки там трохи забруднилось…

– Дарма!

Приходень кинув під ноги жінці невеличкий клунок. Вона навіть не зазирнула всередину, лише вийняла із гаманця ще кілька купюр і віддала їх гостеві. Той знав, що господиня ретельно випере речі і виставить їх на продаж.

Тим часом, її чоловік вийняв із мішка кілька шматків свіжого м’яса і кинув їх собакам. Ті радісно завищали, вхопили їх у пащі і заходилися нестримно гризти.

– Ну, то я пішов, – похмуро буркнув зайда.

– Коли тебе чекати наступного разу? – запитала жінка. – У мене сезон почався, хури щодня заїжджають, водіїв годувати треба.

– Прийду як полювання буде вдалим, – пробурчав чоловік і втомлено почалапав до виходу. 

Вона знала, що він прийде скоро – дуже скоро, адже у нього теж почався сезон. Чоловік працював сторожем у дитячому таборі. А діти бувають іноді такими неслухняними…