4.1 Синдром таксиста

Ця неділя була яскравішою, ніж звичайно. До мене приїхав мій друг Вітьок, з яким ми колись будували плани щодо підкорення світу.

Свою «Беху» він припаркував на гостьовій стоянці з таким виглядом, ніби залишав породистого скакуна серед сільських кляч. Але щойно ми пройшли трохи далі, як щелепа Вітька зрадницьки відвисла. Там, серед інших авто, скромно стояла точнісінько така ж модель — того ж року, але іншого кольору. Виявилося, тут його головний привід для гордості був лише стандартною опцією для поїздок у магазин, доступною кожному.

Ми взяли в їдальні по сендвічу та каву і пішли до мене. Вітьок обвів поглядом кімнату.

— Тю, — видихнув він, доїдаючи ланч. — А де тєлік? Де холодильник? Ти ж казав, тут є все, а в тебе порожнеча.

Я усміхнувся. Виправдовуватися не хотілося.

— Вітьок, якщо мені завтра припече особистий холодильник — один клік у додатку, і його встановлять до обіду. Але навіщо? Їдальня за дві хвилини. А замість телевізора я бронюю кінотеатр. Тут дім — це місце для сну. Усе життя — зовні.

Вітьок підозріло примружився.

— Не розумію. Усе спільне... А в тебе тут є хоч щось своє?
 

Замість відповіді я дістав смартфон. На екрані світилися цифри.
 

— Моє — ось тут. Це мій капітал. Якщо вирішу піти, я заберу його із собою.

— І за скільки це накапало? — Вітьок увімкнув внутрішнього бухгалтера.

— Приблизно за пів року.

Я бачив, як у його голові увімкнувся калькулятор.

— Не може бути! — він ледь не вдавився. — За такі гроші в таксі я маю жити за кермом. А ти тут ще й на повному пансіоні... У чому підступ?

У вікні майнув знайомий силует Міхея. Я гукнув його:

— Міхею, допоможи, будь ласка! Намагаємося розібратися, чому в мене на рахунку така сума. Друг-таксист підозрює аферу століття.

— Розумієш, — почав Міхей голосом людини, що пояснює закони гравітації, — у звичайному світі таксист отримує максимум третину свого заробітку. Третину забирає сервіс таксі, ще третину з'їдають податки — явні та приховані.

Вітьок задумливо насупився, а Міхей продовжив:

— Тут твій дохід ділиться інакше. У нас немає роботодавця, а податки, доки ти не виводиш гроші у вигляді зарплатні, залишаються всередині компанії, частка якої належить тобі. Ти сам розпоряджаєшся результатом своєї праці. Частина йде на інфраструктуру та забезпечення: дороги, школи, харчування, житло, транспорт — на все, що тебе оточує. А решта повертається в бізнес і йде на розвиток компанії. Ці кошти не просто лежать на персональному рахунку, а примножуються спільними зусиллями.

— Ось! — Вітьок переможно тицьнув пальцем у повітря. — Я ж кажу: обман! Ти не можеш просто взяти й витратити ці гроші просто зараз!

— А ти можеш? — Міхей ледь помітно всміхнувся. — Ти можеш розпоряджатися прибутком своєї служби таксі чи податками, які пішли державі? Ні. Вони зникають для тебе назавжди. А тут вони перетворюються на твій капітал, офіційно зафіксований як твоя частка в компанії.

Від цього аргументу внутрішній калькулятор Вітька остаточно задимівся. 

Залишок дня я водив задумливого друга по території нашого Хабу. Ми пообідали, зіграли партію в гольф, а надвечір розсікали затою на водних мотоциклах. Вітьок був незвично мовчазним.

— Ти це... будь обережніше. Усе одно тут щось нечисто, — сказав він на прощання, але в голосі вже не було колишньої впевненості.

Ми обійнялися. Вітьок сів у свою «Беху», і замість того, щоб із ревом рвонути з місця, рушив дивовижно плавно. Його машина повільно покотилася до виїзду, і жовтий вогник таксі на даху поступово розчинився в сутінках, немов згасаюча іскра старого світу.