3.4 Польовий табір

Сьогодні був черговий день навчання. Я занурився в капсулу, одягнув шолом — і за мить опинився у військовому польовому таборі. Силует мого аватара був напівпрозорим, і це означало, що сьогодні мені знову доведеться бути лише глядачем.

Сонце било в очі. Біля польової кухні сиділи новобранці — вони були різного віку, у новій формі, з тривожними, розгубленими обличчями. Трохи віддалік, спершись на ящик з-під боєприпасів, за ними наглядав високорослий  військовий із густою бородою та перев'язоною рукою — у ньому я не одразу впізнав Сізіфа.

— Сізіфе?.. Друже, це ти? — пролунав хрипкий голос позаду.

Я обернувся й побачив знайомого фабриканта. Але тепер він був не в костюмі, а в новій військовій формі.

Вони міцно обійнялися й кілька секунд дивилися один на одного, ніби не вірячи, що знову зустрілися. Потім Сізіф кивнув у бік польової кухні: — Ходімо, чай ще залишився.

Ішли вони мовчки, але було видно, як обидва поглинені спогадами про минуле. Мовчання не обтяжувало, здавалося, вони розуміли один одного без слів.

— Як ти, Сізіфе? — нарешті запитав колишній фабрикант. — Хоча... живий, і це головне.

— Не знаю... — тихо відповів майстер. — Останнім часом я взагалі перестав розуміти, що відбувається.

— Що трапилося того дня, коли ти не вийшов на роботу?

— Повертався з фабрики, зупинили рекрути — забрали. Потім навчальний табір, три роки в окопах, поранення, контузія... Зараз на відновленні, навчаю новобранців.

Фабрикант важко зітхнув. — Сізіфе, якщо чесно, не уявляю тебе військовим. Пам'ятаєш, як у цеху ти муху виганяв, замість того щоб її прибити?

Сізіф сумно всміхнувся.

— А як сім'я? Діти?

— Ми більше не разом, — Сізіф опустив очі й до хрускоту стиснув пластиковий стаканчик.

— Вирішили, що так буде краще. Раніше я забезпечував сім'ю, а тепер мені всім світом допомагають... Після учебки я знову на фронт...

Сізіф замовк, дивлячись на чай, що вже охолов. — А як наша фабрика?

— Її більше немає, — коротко відповів фабрикант. — Місяць тому прийшли рекрутери, забрали мене та решту чоловіків. Виробництво зупинилися. Ми трималися до останнього, але нас визнали «стратегічно неважливими».

— І що тепер?

— Банк забере все за борги, — промовив фабрікант із лякаючою байдужістю, ніби говорив про погоду, а не про справу всього свого життя.

— А ваша родина? Дружина, сини?

— Мені навіть не дали попрощатися. Дружина залишилася без роботи — вона вела нашу бухгалтерію. Гімназія тепер не по кишені, запасів надовго не вистачить. Не знаю, Сізіфе... Не знаю.

— Так, — кивнув Сізіф. — Сім'я, справа, совість, життя — за законом ти повинен пожертвувати всім без зайвих слів...

— Ти багато чого зрозумів, — хрипким голосом сказав фабрикант. — Для держави люди — це ресурс. І використовують їх як ресурс, без права на особисту думку...

Бух! — несподіваний вибух шумової гранати оглушив мене. А по центру галявини впала димова шашка. Біла хмара густого диму заполонила весь простір, і я знову опинився в капсулі. Дзвін у вухах змінився глухою тишею. У всьому, що відбувалося, я ясно бачив темний культ, де держава — жрець, як і 5000 років тому, приносить у жертву долі та життя громадян: холоднокровно, без емоцій, прагматично й раціонально.