1.7 Глухий кут

Відтоді минуло багато років. Усі ми досягли того, чого хотіли.

Цінник Аліка за одну зйомку тепер вимірювався сумами з трьома нулями, але заробляти більше він не став. За високим прайсом ховалася порожнеча: кілька замовлень улітку й тривожна тиша взимку. Дороге обладнання з'їдало левову частку прибутку, а щоденна демонстрація «успішності» в сторіз забирала решту часу. Власна однокімнатна квартира з краєвидом на затоку була непоганим досягненням, но що робити далі, він не розумів.

Вітьок так само вдень і вночі таксував, але вже на новенькій «BMW». Квартиру він так і не купив, жив на орендованій: усі гроші йшли на кредит, пальне та запчастини.

У мене теж настав застій. Маленька майстерня давно перетворилася на виробництво, але ціною цього зростання стала відмова від життя. Мрії та бажання перетворювалися на матеріали й верстати, які стрімко застарівали й знецінювалися. План розвитку припав пилом на робочому столі, і дописувати його не було сенсу. Нова сходинка не обіцяла надприбутків, але знову вимагала нового обладнання, більших площ, високих податків. І найболючіше: сімейну атмосферу, яка панувала в команді, треба було перетворити на бездушний конвеєр.

Скаржитися не було на що, але й рухатися було нікуди. Вітьок давно продав увесь свій вільний час. Алік став заручником високого прайсу та соціального статусу. А я усвідомив, що розвиток заради розвитку — це біг по колу, з якого немає виходу. Ми стали заручниками свого успіху.

Але що ми зробили не так? Чому шлях, який так надихав і здавався єдино правильним, завів нас у глухий кут?