1.4 Таксі

Дощ на вулиці лив як із ведра. Вітьок приїхав ближче до десятої — втомлений і явно чимось засмучений. За традицією ми заварили чорний чай із чебрецем і дістали залишки печива.

— Ти уявляєш, — почав він, — не відчинив багажник під дощем, то він мені одну зірку вліпив!

— Та не хотів я мокнути, що тут незрозумілого? — буркнув Вітьок, наче виправдовуючись перед самим собою. Він замовк, сьорбнув чаю і стиснув кухль у руках. — Тепер щонайменше тиждень підворіттями їздити за копійки, поки програма не передумає. Я вже як робот: чекай, вези, відчини, зачини, усміхайся... Бісить.

Досада Вітька була зрозумілою. Я спробував перевести розмову в інше русло:

— Слухай, Вітьок, а пам'ятаєш, як я вперше до столиці приїхав і таксі викликав? Пів години чекав на вільного оператора, п'ять SMS із скасуваннями, машина приїхала за сорок хвилин... Прокурений салон, шансон, скарги на затори і його хамське «давай швидше».

Вітьок усміхнувся і поставив кухоль на стіл:

— Та, було діло. Зараз такий динозавр не протримався б і тижня.

— Уяви, і все це сталося на наших очах, — продовжив я. — За кілька років програма, на яку ти сваришся, змінила все: чисті машини, тиха музика, приємний запах у салоні, «вітаю», «дякую», «до побачення».

— Ну-у, і то правда, — Вітьок задумливо зробив ковток.

— Ми отримали ідеальний сервіс, — кивнув я. — Шкода тільки, що люди в ньому стали шестірнями.
 

Мені стало зябко від усвідомлення, що комфорт виявився лише фасадом, який приховує жорстку систему експлуатації. Вимагаючи ідеального сервісу, ми самі загнали себе в пастку, перетворивши життя на нескінченну битву за рейтинг. Це був новий, досконалий рівень несвободи, де віртуальні кайдани тримали міцніше за справжні.