1.2 Вокзал

Прокинувся я за десять хвилин до будильника, сонце ще не встало. Велика чашка гарячого чаю, бутерброд, квиток, майже порожній ранковий автобус...

Розбита дорога вела до станції, за вікном із туману виринали контури колись величного храму. Його полущені сині куполи виглядали похмуро на тлі ранкового неба. 

Як і чому це сталося?.. Сто років тому дорогу, якою я їхав, на весілля своєї доньки пан посипав цукром. А сьогодні про колишню велич занедбаного селища нагадували лише руїни цукрового заводу, занедбаний храм та вокзал. Навколишня атмосфера чітко перегукувалася із станом моєї душі: глухий кут, руїни, втрата сенсу й гостра потреба знайти нову опору.

Автобус зупинився біля залізничної станції. Великі зали, високі стелі, знайомий запах пічної вогкості — час тут ніби зупинився.

Для мене це був не просто вокзал, а портал, відправна точка, з якої починалося все найцікавіше у моєму житті: поїздки до бабусі, перші зароблені гроші, виставки, зустрічі з друзями та їхні історії про столичне життя. Все починалося саме тут.

Ось і зараз я стояв на платформі о четвертій ранку з чітким передчуттям чогось нового й незвичайного.

Я завжди знав: щойно не стане кривої берези, я маю вирушити в нескінченну подорож. Так і сталося — дерево з притиснутим до землі стовбуром було єдиним, що залишилося від дому, де я народився. Буря зламала його, і це означало лише одне: час вирушати у дорогу.