Глава 1. Халабуда

Вау. Це було максимально незвично — знову опинитися в дитинстві. Невелика клуня, віддана нам у повне розпорядження. Голки світла пробивалися крізь трухлявий дах. Дерев'яна підлога, запах припорошеної пилом соломи, система мотузок, що відчиняла вікно горища. Я відкрив дерев'яну шухляду, щоб переконатися що найцінніші артефакти — радіолампи та вольтметр прадіда-радіоінженера були на місці.

— Хей, хлопці, хто зі мною? — лунав знизу дідусів голос. — Ходімо на ставок, покажу Хом'яковську гірку.

Ми спустилися дерев'яною драбиною, і я затиснув навісний замок.

— Тут раніше були дерев'яні тротуари... Ми ганяли ними на велосипедах ... — дідусь говорив протяжно, примруживши очі.

Непомітною стежкою ми звернули в чагарники. Серед густих кущів дідусь показав нам напівзруйновану цегляну будівлю з дуже високими стелями, величезними вікнами та залишками декору.

— Це гуртожиток був... Наша родина жила тут, у двох кімнатах, — Дідусь робив довгі паузи, і ледь помітна усмішка з'являлася на його обличчі. — Їдальня була спільна, там стояв білий рояль, англійський посуд, серветки зі срібним кільцем... Було парове опалення, електрика та гаряча вода. Телефон у кожному будинку, можна було зателефонувати, привітати з днем ангела. Білизну самі не прали, здавали в пральню.

Я слухав усе це як казку. Сто років потому, наприкінці дев'яностих, гарячу воду нам включали лише взимку, а стаціонарний телефон був далеко не в кожній квартирі. Та й саме слово «гуртожиток» більше асоціювалося з темними обшарпаними коридорами і тісними комірчинами, а не з просторими апартаментами з величезними вікнами та стелями понад чотири метри.

Ми знову вийшли на дорогу і рушили до центру.

— Тут було поле для крокету. Ми ключками заганяли м'ячі у маленьки ворота.

— Діду, у вас що, було своє поле для гольфу? — зі здивуванням запитав я.

— Можна й так сказати, — він усміхнувся. — І не тільки. Свій симфонічний оркестр, хор, театр, бібліотека, художні майстерні. Ну ось і прийшли — це Хом'яковська гірка. Раніше тут стояла альтанка, а у ставку плавали лебеді.

Я забіг на неї — звідти відкривався чудовий краєвид на старий парк.

— А що за дивні дерева? — запитав мій друг Андрюха. — Я таких ніколи не бачив.

— Це дендропарк. Саджанці звозили з усього світу. Так само як породистих коней, корів та овець.

— Никифоровичу, ну що ви таке кажете? У село — і з усього світу? — недовірливо перепитав Захар.

— Так. Сюди знаменитості світові приїжджали, для них готель спеціальний побудували. І перший трактор тут з'явився американський, через два роки після того, як його там винайшли.

Дідусь повільно пішов далі й покликав нас за собою:

— Ходімо в сад, наберемо яблук на сушку.

Дорогою він перелічував об'єкти господарства як опис майна: кузні, спиртзавод, виробництво пастили, меблева фабрика, цегельний завод, друкарня, школи, лікарні... Цей список здавався мені нескінченним. Я просто не міг уявити, як усе це могло тут розміститися.

— Никифоровичу, то ви мільйонерами були? — запитав Андрюха.

— І так, і ні. Грошей на руках не було, все всередині було безкоштовно. Але вони накопичувалися на рахунку, і їх видавали тим, хто хотів поїхати. І це були вельми пристойні суми. «Підйомні» називалися.

— І куди все поділося? Що сталося? — запитав я.

— Як казала твоя прабабуся: банди, банди... Все розтягли, сім'ї розселили, багатьох розстріляли, — дідусь замовк і після тривалої паузи додав: — У тридцять сьомому розкуркулили остаточно, розстріляли керівництво. Багато хто виїхав. Я теж поїхав вчитися, потім війна...

Дідусь зітхнув:

— Ходімо в сад, наберемо яблук на сушку.

І ми неспішно пішли ґрунтовою дорогою.

— Дивіться, це «хрест із дерев». Його посадив Неплюєв.

Столітні липи стояли як величні колони. Я николи не бачив єгипетських пірамід, але чомусь згадав саме про них. Грандіозно. Я задер голову: здається, цей живий хрест видно навіть із космосу.

— А вон туди гляньте, — дідусь указав рукою. — Там вже колгоспники досаджували липи. Хотіли «хрест» приховати. Не вийшло.

Контраст дійсно вражав. Ряд велетенських дерев різко обривався, а за ним починалися чахлі липи — вдвічі менші, скрючені, хворобливі. Та сама земля, та сама алея. Але результат — нікчемний.

Це виглядало як зустріч двох цивілізацій. Одна знала якийсь важливий секрет і зникла, залишивши по собі реліктові пам'ятки, а друга — лише намагалася імітувати життя.

Я подивився на сад і побачив, як він повільно заповнюється густим туманом. І тієї ж миті я знову опинився у своїй кімнаті з виглядом на застиглий захід сонця. Налив гарячого чаю і сів за друкарську машинку. Треба було встигнути записати ці спогади, поки вони знову не розчинилися в пам'яті.