1.1 Халабуда

Вау. Це було максимально незвично. Я знову опинився у дитинстві. Повними грудьми вдихнув запах припалої пилом соломи, підняв голову вгору та побачив гострі голки світла, які пробивалися крізь трухлявий дах, та систему мотузок, що відчиняла вікно горища. Я підійшов до дерев'яної скрині й тихенько відчинив її. Так, усе було на місці — найцінніші артефакти: радіолампи та вольтметр прадіда-радіоінженера. 

— Гей, хлопці, хто зі мною? — лунав знизу голос діда. — Ходімо на ставок, покажу Хом’яковську гірку.

Як пожежник, я  швидко спустилися дерев’яною драбиною, затиснув навісний замок і разом з друзями Аліком та Вітьком ми пішли порослою грунтовою дорогою.

— Тут раніше були дерев’яні доріжки. Ми ганяли ними на велосипедах, — дід говорив протяжно, примруживши очі.

Непомітною стежкою ми звернули у хащі. Серед густих кущів дідусь показав нам напівзруйновану цегляну будівлю з дуже високими стелями й величезними вікнами із залишками декору.

— Це гуртожиток був. Наша родина жила тут, у двох кімнатах, — Дідусь говорив протяжно,  робив довгі паузи, і ледь помітна усмішка з'являлася на його обличчі. — Їдальня була у нас спільна. Білий рояль стояв, англійський посуд, серветки зі срібними обручками... Було парове опалення та гаряча вода. Телефон у кожному будинку. Можна було зателефонувати, привітати з днем ангела. Білизну самі не прали, здавали в пральню.

Я слухав усе це як казку. Сто років потому, наприкінці дев'яностих, гарячу воду вмикали тільки взимку, а стаціонарний телефон був далеко не в кожній квартирі. Та й саме слово «гуртожиток» більше асоціювалося з темними обшарпаними коридорами та тісними комірчинами, а не з просторими апартаментами з величезними вікнами й стелями понад чотири метри.

Ми знову вийшли на дорогу й рушили до центру.

— Тут було поле для крокету. Ми ключками заганяли м'ячі у ворота.

— Діду, у вас що, було своє поле для гольфу? — здивовано запитав я.

— Можна й так сказати, — він усміхнувся. — І не тільки. Свій симфонічний оркестр, хор, театр, бібліотека, художні майстерні... Ну от і прийшли — це Хом’яковська гірка. Раніше тут стояла альтанка, а в ставку плавали лебеді.

Я забіг на гірку — звідти відкривався чудовий краєвид на старий парк.

— А що за дивні дерева? — запитав мій друг Вітьок. — Я таких ніколи не бачив.

— Це дендропарк. Саджанці звозили з усього світу. Так само як породистих коней, корів та овець.

— Никифоровичу, ну що ви таке кажете? У село — і з усього світу? — недовірливо перепитав Алік.

— Так. Сюди знаменитості світові приїздили, для них готель спеціальний побудували. І перший трактор тут з'явився американський, через два роки після того, як його там винайшли.

Дід повільно пішов далі й покликав нас за собою:

— Ходімо у сад, наберемо яблук на сушку.

Дорогою він перелічував об'єкти господарства наче опис майна: кузні, спиртзавод, виробництво пастили, меблева фабрика, цегельня, друкарня, школи, лікарня... Цей список здавався мені нескінченним. Я просто не міг уявити, як усе це могло тут розміститися.

— Никифоровичу, то ви мільйонерами були? — запитав Алік.

— І так, і ні. Грошей на руках не було, все було безкоштовно. Але вони накопичувалися на рахунку, і їх видавали тим, хто хотів поїхати. І це були вельми пристойні суми. «Підйомні» називалися.

— І куди все поділося? Що сталося? — запитав я.

— Як казала твоя прабабуся: банди, банди... Все розтягли, родини розселили, багатьох розстріляли, — дід замовк і після тривалої паузи додав: — Під репресій розстріляли керівництво. Багато хто виїхав. Я теж поїхав вчитися, потім війна...

Дід зітхнув, і ми неспішно пішли ґрунтовою дорогою.

— Дивіться, це «хрест із дерев». Його посадив Неплюєв.

Столітні липи стояли як величні колони. Я не бачив єгипетських пірамід, але чомусь згадав саме про них. Велично. Я задер голову: здається, цей живий хрест видно навіть із космосу.

— А он туди гляньте, — дід указав рукою. — Там вже колгоспники  підсаджували липи. Хотіли «хрест» приховати. Не вийшло.

Контраст вражав. Ряд велетенських лип різко обривався, а за ним починалися чахлі дерева — удвічі менші, покручені, хворобливі. Та сама земля, теж липи, та сама алея. Але результат — мізерний.

Це виглядало як зустріч двох цивілізацій. Одна знала якийсь важливий секрет і зникла, залишивши по собі реліктові пам'ятки. Друга — лише намагалася імітувати життя.

Я подивився на сад і побачив, як він повільно волочиться густим туманом. І тієї ж миті я знову опинився у своїй кімнаті з краєвидом на застиглий захід сонця. Налив гарячого чаю й сів за друкарську машинку. Треба було встигнути записати ці спогади, поки вони знову не розчинилися в пам'яті.