Пролог. Будинок біля затоки

Лейла бачила історію людства як фатальний рух по замкнутому колу.  Наче хвилі, що довго набирають висоту, цивілізації неминуче розбивалися об скелі реальності. Винятків не було.

Сценарій повторювався із століття в століття: спочатку викривлялися фундаментальні сенси, а потім, позбавлені цих опор, люди втрачали людську подобу. Фінал завжди був один — крах на піку могутності.

Наша цивілізація не стала винятком. Економічне рабство цинічно назвали свободою. Правду перестали шукати — її почали нав'язувати. Справедливість перетворилася на товар, а любов стала ірраціональною слабкістю. Кінець був вирішений наперед.

Метою Лейли був пошук виходу з цього нескінченного циклу саморуйнування. І перевірений шлях існував — Кочівники. Вони знайшли спосіб залишатися людьми в цій викривленій реальності. Вони створили свій світ: без кордонів, зі своїм кодексом, етикою та економікою. Це був інший, простий і надихаючий стиль життя, що формував іншу людину.

Але зрозуміли й прийняли його лише одиниці. Місія Лейлы — дізнатися, чому більшість відкинула раціональний шлях, і знайти рішення, як усе змінити. Саме для цього Кочівники створили «Ковчег», розумом і серцем якого став її штучний розум.

Ось чому я тут. Вона обрала мене.

Невеликий будинок письменника з видом на застигле над горизонтом сонце — симуляція, яку Лейла підтримує для моєї свідомості.

У реальності ж «Ковчег» безшумно пливе по орбіті Землі — колись блакитної планети, оповитої хмарою ядерного попелу. Моє тіло, як і тіла інших кочівників, чекає на пробудження в кріокапсулу. Мій розум — один із її інструментів.

Мета моєї ментальної подорожі — скласти дорожню карту, яка привела мене до Хабу Кочівників. Позначити ключові моменти, що дозволили почути поклик, змінити мислення й почати діяти інакше. Ми робимо це заради однієї спільної місії: через сотні років повернутися на Землю, щоб передати це знання тим, хто вижив і зможе продовжити шлях.

Іноді один зі спогадів притягує мене сильніше за інші. Я входжу в нього, проживаю заново й записую, поки він не розчинився в пам'яті.

І зараз секундна стрілка годинника зрушила з місця. Відчуття підлоги зникло, і простір заповнився густим туманом із запахом розпеченого на сонці бітуму та соломи, знайомих мені з дитинства.