Кобила й чарівне яблуко молодості

🐴 

Жила-була на хуторі стара кобила.
Не просто стара — досвідчена, мудра й, як сама казала, “з характером, що ще жоден жеребець не витримав”.

Колись вона бігала, як вітер, вигравала перегони й ловила на собі всі погляди. А тепер… трохи погладшала, трохи скрипіла на поворотах, але зате мала думку про все — і про молодь, і про погоду, і навіть про якість сіна цього року.

Одного ранку кобила паслася біля лісу й натрапила на дивне дерево.
На гілці висіло велике блискуче яблуко — ніби хтось спеціально його полірував.
А на корі була табличка:

> “З’їси — станеш молодою. Але пам’ятай: другий шанс — не завжди солодший за перший.”

Кобила застигла.
Очі заблищали, грива трошки піднялася — прямо як колись.

— Молодою, кажеш?.. — замріяно пробурмотіла вона. — Це ж знову я бігатиму, як вітер… жеребці біля мене будуть іржати, а фермер — не впізнає!

А потім зітхнула:
— Хоча... знову те все — змагання, дієти з вівса, ревнощі, підкови на каблуках… Та ні, хай уже ця старість, зате з чайком і ковдрою.

І все ж — цікавість узяла гору.
Кобила взяла яблуко, підняла — понюхала.
А воно пахло весною, змаганнями, закоханістю й безсонними ночами під зорями.

Вона вже відкрила рота… і тут згадала, як колись жеребець Буркун покинув її прямо перед скачками — “бо знайшов молоду, з довшою гривою”.
І тоді кобила так гарно його підковою пригостила, що в селі досі згадують.

Посміхнулась.
Поклала яблуко під дерево й сказала:

— Нехай його знайде якась молода дурепа. А я вже своє відскакала. Тепер хай мені хтось спробує сказати, що стара — так я йому нагадаю, що старі кобили знають усі стежки й ярки.

І побігла назад до хутора — не швидко, але гордо.
Грива трохи розтріпалась, очі блиснули, а копита цокотіли так, ніби в них знову поселився той самий вітер.

А яблуко тим часом лежало собі під деревом і чекало наступного, хто повірить, що щастя — це молодість.
Бо справжні кобили давно знають:
молодість — це не вік, а те, як ти цокаєш копитами, коли йдеш повз дзеркало.