Глава 15

– Я тут не залишуся! – повторила вперто, хоча й дозволила накрити плечі теплим кожухом. Борко легко було казати: не бійся, від цього не ставало спокійніше. – Ти ж чув того чаклуна? 

– То ви боїтесь не Радомира, а того, про кого казали в тому пророцтві? 

Навіть при слабкому світлі смолоскипа я помітила, як в куточках його очей з’явилися зморшки. Посміхався, бо вважав мене дитиною, хоч і зарученою. Це неабияк розсердило.

– Якби ти прийшов трохи раніше, то почув би, про що розмовляв мій наречений з цією… зі своєю бранкою. Вони впевнені, що мені загрожує смерть! Всі вірять в пророцтво і я сама дещо знаю – це точно не казка і пусті слова. Ти повинен відправити до батька вірну людину і його попередити. Це зрада, а не шлюб, який принесе всім мир та спокій! 

– Тихіше, – він прикрив мої вуста теплою долонею. –  Ми не зможемо цього довести.

– Я напишу князю, він повірить.

– Не будьте такою наївною, – прошепотів Борко, змушуючи мене рушити назад до своєї кімнати. – Про ваш лист одразу дізнаються, або вб’ють гінця, або підмінять. Нам не потрібна війна, але я знаю, що робити. Довіртесь мені, я знайду спосіб, щоб вам не довелося стати дружиною такого ницого правителя. 

– Обіцяєш? 

– Даю слово. А тепер сховайтесь і не давайте повода подумати, що ви щось бачили вночі. Нічого не було. Радомир лише чоловік, дивіться на це простіше. І можете мені повірити, ярл не буде кохати бранку, ніколи! Це просто розвага.

Чомусь мені почулася гіркота в його словах, і я не могла збагнути звідки? Борко не був бранцем, його поважали, сам князь довіряв десниці. Хіба щось ховалося в минулому, але в мене не було часу про все розпитати. Тихо скрипнули сходи і мене підштовхнули до дверей.

– Це нічна варта, – промовив Борко. – Перевіряють, чи все гаразд. Йдіть швидко і довіртесь мені.

Йому легко було казати, бо він міг діяти, а я… тільки чекати невідомо чого. Здавалося, ця ніч не закінчиться ніколи, навіть коли двері покоїв зачинилися за спиною, а широке ліжко прийняло в свої обійми. Я лежала в темряві, а перед очима досі стояв  Радомир, охоплений пристрастю, безсоромний… До цього дня я лише іноді думала про те, що чекає на мене в шлюбну ніч. Відганяла туманні образи, бо від них ставало соромно і гаряче, як тоді, коли  служниці шепотілися про це в лазні.

Як відрізнялося те, що я побачила від дівочих фантазій та потайних мрій! Мій наречений не просто вважався дикуном, він і поводився як варвар, який не мав і краплі сорому. Просто брав своє від жінки, що йому догоджала! Мені здалося, що я знову відчуваю дотик його гарячої руки, а ще смак того нахабного поцілунку, який він силоміць зірвав з моїх губ в лісі. Якщо ми поберемось, Радомир точно захоче надолужити те, що упустив і зі мною поводитиметься так само.

На пам’ять спав мішечок рути, який дала з собою знахарка і я поклялася, що завтра ж вранці кину його в піч! Якщо вже мені доведеться вийти заміж, то хай чоловік  проводить ночі де завгодно, хай взагалі забуде про мене, бо сама думка про нашу близькість змушувала загорнутися з головою і сховатися під теплим хутром. Втішало лише одне. Він теж хотів, щоб я поїхала.

Я сильніше заплющила очі. Втома, нарешті, почала даватися взнаки. Сон поступово огорнув своїми теплими обіймами, так що навіть завивання вітру за вікном не могли мене потривожити до самого сходу сонця. Спала так міцно, що я не одразу оговталась навіть коли почула наполегливий стук у двері і через силу розліпила важкі повіки. 

– Хто там? – повертатися до реальності не хотілося, бо мене оточувала чужа, холодна кімната, в яку через замерзле віконце вже пробивалося яскраве світло. 

Я насилу розігнала дрімоту і згадала, що вчора відіслала Бажану та зачинилася на засув. Тепер, щоб впустити служницю довелося вибиратися з теплого гніздечка. Вдома мене ніхто б не залишив у такому льоднику, але тут, схоже, всі і правда були стійкішими до морозу. Я змерзло перебрала плечима, впускаючи ранкову гостю. 

-Я принесла вам сніданок і зараз розтоплю грубу, - на порозі стояла незнайома, зовсім юна дівчина і, як було заведено у радичів, дивилась кудись під ноги. 

-А де Бажана? - в мене одразу з’явилось дурне передчуття. 

-Не знаю, князівно. Дозвольте зайти.

Я поступилася дорогою. Можливо через все, що відбувалося довкола стала дуже підозрілою, але несподіване зникнення моєї служниці чомусь бентежило. 

– Як тебе звати? -  почекала, поки дівчина поставить тацю на стіл та принесе сукню, щоб допомогти одягнутися. 

– Черемша…

– Яке незвичайне ім’я, -  через плече поглянула на бранку і змушена була визнати - дівчина не просто юна та гарна, а ще й має екзотичну красу. Чорне, як воронове крило волосся заплетене в дві коси, вузькі очі та засмагла шкіра - все видавали в ній хазарку. 

– Так пані, дуже гарне...

Вона зашарілася і я одразу здогадалася, у чому справа. Вже чула про те, що господар міг дати бранці нове ім’я  і одразу вирішила, що переді мною одна з наложниць Радомира. Шпигунка, яка повинна стежити за кожним моїм кроком, не інакше! 

-Скажи, це Радомир прислав тебе до мене? – я не стала ходити довкола.  

-Ні, моя пані, це наказ челядниці. Але вам треба поїсти, бо свято буде тільки ввечері, спробуйте, частування дуже смачне! 

Я зрозуміла, що витягнути з неї хоч слово було так важко. Видно дівчину добряче залякали і наказали не відповідати ні на які питання. Лише догоджати, як малій дитині, що вона старанно й робила. Поки одягала мене щебетала про те, яка у Радомира наречена красуня, яка я неймовірна та ніжна голубонька. Нарешті, Черемша накинула мені на плечі душогрійку та поспішила наповнити з глечика кухоль. Запах від напою стояв приємний - солодкуватий, квітковий, а пара, що підіймалася, нагадувала, що мені й справді час зігрітися. 

Я зробила ковток і тільки тепер помітила, що у Черемші трохи тряслися руки. Вона швидко сховала їх під фартух і відійшла в сторону, та взялася розпалювати хмиз, щоб розтопити грубу. Тоді це і сталося. Як тільки я піднесла кухоль до губ та зробила ковток, камінь на бабусиній каблучці миттєво помутнів та за мить зробився чорним. Я очам не могла повірити і відчула, як серце пішло в п’яти...