Глава 12

– Приберіть це! - гримнув ярл слугам і ті кинулися виконувати наказ, але я не могла не помітити, що очі присутніх чомусь були спрямовані на мене. Гості, які щойно підіймали кружки з медом, тепер вороже мовчали і дивились так, наче це я  напророчила біди на голову радичів! Всі чогось чекали, доки Всеслав не опанував себе достатньо, щоб звернутись до гостей.

– Волі богів ми опиратися не можемо, – промовив він твердо навіть одна рисочка суворого обличчя не змінилася. – Але від свого слова я не відмовляюся ніколи. Радомире, сядь на місце та налий нареченій меду. Покличте музик! 

Дуже повільно, наче мене пробрав страшний мороз, я змогла поворухнутися і взяла в руки кухоль. Зробила ковток, але на Радомира намагалася не дивитись, аж доки він сам не заговорив, зціпивши зуби

– Шкода, що тебе не можна повернути назад, – радич  одним духом випив половину кружки і наповнив її знову. Виглядав блідим, навіть руки трохи трусилися. 

– Чому? Ти син ярла, що не маєш ніякої влади? – спалахнула я, та схопилася на ноги.  – Ще не пізно, я сама за радістю поїду до батька! Це був не мій вибір стати твоєю нареченою, жити з тим, кому я не потрібна, та ще й десь посеред лісу! І не я придумала слухати темних чаклунів!

– Ану сядь! – просичав Радомир, але перехопив погляд Борко, що уважно за нами стежив, а тому здав назад. Сварка зараз була непотрібна, а те, що дружинник не дозволить так поводитись з князівною, явно читалося на його похмурому обличчі. – Ніхто тебе не жене. Чула, що сказав ярл? Ми не порушуємо закон гостинності і я не забираю слово назад. Будеш моєю, Мілена, подивимось, як хтось пробує цьому завадити.

Знехотя він налив мені ще трохи меду та поклав у таріль кілька мочених яблук. На щастя, далі можна було не розмовляти, бо саме тепер залу заповнили звуки сопілки та бубну. З’явились музики одразу привернули до себе увагу гостей. Особливо один, що грав на гудку та виспівував жартівливі частівки, від яких можна було згоріти з сорому. 

Перший страх та бентега поступово розвіялись, гості повернулись до випивки та частування, а я нарешті не витримала та трохи посунулася до нареченого:

– Оскільки ти не передумав, поясни мені, те, про що говорив Скалгер – це пророцтво, чи не так? – я смутно здогадувалась, що між словами чаклуна та тим, що я підслухала вдома є прямий зв’язок. – Ти не дав йому закінчити! Чому? Я б хотіла знати своє майбутнє.

– Цікава, як всі жінки. Не сунь свого носа, куди не треба, я розберуся з цим сам. – Радомир навіть голову не повернув. 

Він вже добряче сп’янів, а отже був власному язику не хазяїн. Розмовляв грубо, але я вже зрозуміла, що це була його звична манера. Як і в більшості радичів. Може їх зробило таким життя поруч з тим страшним лісом, чи набіги ворогів, а може варвари просто не розуміли, що можна поводитись інакше, коли поруч жінка. Хай там як, зробила вигляд, що нічого не помітила образливого.

– Гаразд, якщо ти так кажеш… не буду набридати, – я взялася за їжу, хоча вже не відчувала ніякого голоду, а потім наче між іншим промовила.  – Не хочеш, не розповідай. Але май на увазі, я не піду заміж за того, хто може все втратити, не для цього поїхала в таку далечінь! Скажу на весіллі: НІ!

– Не скажеш! – він погрозливо зиркнув очима. – Між нами кровний зв’язок.

– Та невже? А що він означає? Мені досі ніхто нічого не пояснив. Наче Макош сказав, що скріпив обітницю вірності, в такому разі мені боятися нема чого! Я спокійно проживу геть без чоловіка! 

– Послухай… – договорити Радомир не встиг, бо за спиною виросла постать слуги. – Тобі що?!

– Велено проводити князівну до її покоїв. Вже пізно і гості краще відпочити! 

Старий в каптані низько вклонився і Радомир змушений був кивнути на знак згоди. Я пробіглася поглядом по присутніх і помітила, що дружина ярла уважно на нас дивиться. То ж це був її наказ, ніяких сумнівів, майбутня свекруха тут правила тихо і непомітно. Це аж ніяк не порадувало, бо найбільше зараз хотілося дізнатися правду, але здоровий глузд підказував, що краще підкоритись. В крайньому разі я все розпитаю завтра і не зміню свого рішення, поки наречений все не пояснить!  

Простуючи до виходу, відчувала, як вчасно по мене прийшли! Ноги гуділи, а тіло було наче не моє від напруги цілого дня. Хотілося опустити голову на подушку і заснути, ні про що не думаючи, але варто було переступити поріг кімнати, як сон наче рукою зняло.

Як же тут було холодно! Вогонь в грубці давно згас, маленьке віконце вщент заліпив густий сніг і через нього важко було зрозуміти ніч зараз, чи все світанок. На великому дерев’яному ліжку купою лежали ведмежі та козячі шкури, мабуть, єдине, що могло зігріти такої морозної ночі! Я завмерла, озираючись в напівтемряві й не одразу помітила, що зі мною зайшла ще одна непрохана гостя. 

Жінка не була схожа на бранку і поводилась майже по-хазяйськи. Не вклонилась, не привіталася, наче взагалі мене не бачила! Згорблена і сива, незнайомка, між тим, була гарно одягнена і її плечі накривало тепле хутро, а у вухах погойдувалися важкі золоті сережки. Поставивши на стіл глиняний горщик, стара взялася за справу, а саме набрала повну жменю солі й почала розсипати її вздовж стіни. Рухалась по колу і весь час щось повторювала, але я змогла розібрати тільки деякі слова:

– Хай не заведе тебе в ліс злая Доля, лиха неволя! Хай виє вовкулака, скавчить, голосить, хоче крові людської, не принесе Мілені долі злої! – тепер  відьма обійшла ліжко, кидаючи сіль та промовляла вже зовсім тихо. – Хай лютий Змій в печері спить почиває, дорогу до княжого двору забуває! 

Залишки солі відьма висипала просто під ноги і по моєму тілу пробігли мурахи, ніяк не пов’язані з холодом. Нічого собі казочка на ніч, якраз для того, щоб спокійно засинати на самоті в чужому домі! Вкотре мені  нагадували про те, що поряд ховається невідома небезпека і все, що робила ворожка, тільки підтверджували здогадки. 

– Моя пані, вам час переодягнутися, я допоможу! – голос молоденької бранки вивів з задумливості. – Вам приготували сорочку.