Глава 11

Я зробила кілька жадібних ковтків. Пожежа в роті почала стихати і я підняла розгніване, вкрите червоними плямами обличчя. Радомир вже перестав сміятися, але виглядав вкрай задоволеним. Я ледь не запустила в нього першим-ліпшим, що потрапило під руку.

– Вирішив розважитись? Що це було?

– Радичі живуть в дуже холодному місці, – знайомий голос змусив обернутися. Борко, який досі займав місце на іншому кінці стола, приніс холодної води та поставив кружку на стіл. Дивно, але він не виглядав розгніваним, скоріше співчутливо поглядав на мене і це ще більше її розсердило.

– Ти хотів сказати на стіл подають отруту?

– Ні, князівно, - Борко перехопив сердитий погляд Радомира, але одразу втрутився, щоб не спалахнула сварка. – Просто на півночі їжа повинна зігрівати, інакше ви можете захворіти. З часом звикнете, а поки спробуйте сир.

В душі у мене все клекотіло. Чому вдома мене ніхто не попередив? Не може бути, щоб мати чи слуги не знали про таке, отже, дозволили осоромитись при всіх за столом! Дякувати богам хоча б Борко вчасно втрутився, і я б залюбки запросила його сісти поруч, але не могла собі такого дозволити. Як тільки мій вірний дружинник повернувся на своє місце, наречений й сам вирішив проявити турботу, якщо це можна було так назвати. Він прослідкував очима за кухлем, який я поставила і додам більш миролюбно:

– На твоєму місці я пив би не воду, а мед. Такий є тільки у радичів.

– Та невже? Хочеш, щоб мене винесли звідси непритомною після вашого меду? – я була ще досі зла й ображена.

– Ні, – він з апетитом встромив зуби в шматок дичини. – Я хотів сказати, що напої для князя готують найгарніші цнотливі дівчата, до яких ніхто не торкався. 

– Тому за столом немає жодної? – уїдливо помітила я. – Всі інші вже побували з кимось з чоловіків?

– Не всі, – він хижо посміхнувся і раптом я відчула таке, що ледь не задихнулася.

На коліно лягла чоловіча рука, охопила, жадібно стиснула та поповзла вгору. Сірі очі Радомира спалахнули і він ледь помітно до мене нахилився. 

– Знаю, що ти незаймана, Дивоцвіт, але скоро сама дізнаєшся як воно солодко. Я тобі обіцяю! - він облизнув губи і заговорив тихіше. –  Завітав би просто сьогодні вночі, але доведеться трохи почекати. Хіба ти сама запросиш…

Це було вже занадто. За мить схопила я зі стола ніж для м’яса, відсахнулася та разом встромила його в лаву поруч з рукою нахаби. Радомир миттю розтиснув хватку та замовк, бо не міг підібрати слів. 

– Ніколи не смій такого робити, бо опинишся на свинарнику, – його вродливе обличчя потемніло.

– Краще вже так. Буду служницею, але в такому разі мені цікаво, з ким ти збираєшся продовжувати рід? З бранками? І ваші боги їх приймуть, чи визнають байстрюками? 

Такої відсічі Радомир не чекав. Він відкрив рота, щоб кинути ще щось зневажливе, але нам завадила поява музик. Кілька чоловіків у вивернутих на спід кожухах з’явились, щоб звеселити та розважити князя. Один з них грав на дудці, інший стукав у бубон, а третій щось співав, доки слідом за ними в залу не зайшов невідомий з ніг до голови одягнений в чорне. Слуга ніс поперед нього невелику скриню і за наказом її поставили посеред кімнати, а потім разом настала тиша. 

– Вітаю тебе, ярл Всеслав, і тебе Радомире! -  голос чоловіка в чорному долинав з-під глибокого каптура. 

– І тобі вітання, Скалгере! – не одразу відповів ярл і музики встигли зникнути, залишивши дивного гостя самого. – Ми запросили тебе, бо в нас великий день – заручини мого сина. Я хочу знати, яке на нього чекає майбутнє? 

Скалгер доволі довго мовчав, лише потім повільно зійшов зі свого місця і підняв кришку скрині. Дехто з тих, що сиділи за столом навіть підняли зі своїх місць, я теж відчула, наче хтось її підштовхнув і ледь себе стримала. Поза сумнівами перед нами був ще один чаклун, схоже радичі з будь-якого приводу довірялися саме їм, а не своїм богам. Від цього гостя віяло холодом і небезпекою, але всі з нетерпінням чекали передбачення. 

Радомир, який трохи зблід, зірвав з шиї шнурок з золотим медальйоном і простягнув його чаклуну.

– Скажи мені, Скалгер, чи матиму я синів? Чи будуть вони великим та славними, сильнішими за свого батька? 

Чаклун вклонився, кинув золото до нового сховища та почав читати своє закляття. Нарешті, він занурив руку до скрині і я зі здивуванням зрозуміла, що там звичайний пісок. Худі пальці почали пересипати його і піщинки закружляли в повітрі, створюючи дивні форми та малюнки. 

– Я бачу твоє майбутнє, Радомире, син Всеслава! Бачу як прийде тінь, що закриє собою небо. Ти втратиш жінку, яку обрав! Втратиш  дім і свої землі! Замість синів ти отримаєш полум’я і на свої очі побачиш, як справдиться пророцтво. Кривава повня забере в тебе все, княжичу, ти станеш ніким… 

Радомир зблід так, що нагадував мерця, але це тривало недовго. Раптом він підвівся та вихопив зброю, з якою ніколи не розлучався. 

– Затримайте його! Я власноруч відрубаю тобі голову за такі слова, Скалгере! – за кілька кроків він перетнув кімнату і схопив чаклуна за одяг. Я зіщулилась та вчепилась в стіл, серце калатало як наляканий птах, але миттю пізніше сталося щось неймовірне. Всі скочили зі своїх місць, а по залу пронісся дружний вигук. 

Радомир залишився сам, тримаючи в руках чорну рясу, а чаклун просто зник, наче розвіявся в повітрі.  

В залі запала така тиша, що здавалося я чую власне дихання. Радомир так і залишався на місці, тримаючи в руках рясу Скалгера, доки не подав голос правитель.