Глава 10

Жрець повільно  зняв з голови каптур і зробив ледь помітний жест пальцями. Слуги поспіхом покинули покої, а я зловила себе на думці, що залюбки зробила те б саме! Не дуже то й хотілося залишатися з майбутніми родичами, бо я підозрювала, що вони готують якусь підступну перевірку. 

Макош дійсно нагадував темного чаклуна - про таких дід Степан розказував страшні казки. Все – чорні запалі очі, сиве волосся та руки з довгими сухими пальцями повинні були навіяти страх та повагу. Тепер він наблизився і, як мені здалося, принюхався. 

– Покличте Радомира і принесіть вина! 

Ярослава підвела брови. Ми залишалися в кімнаті утрьох, і вона змушена була сама виконати наказ. Я не без задоволення спостерігала за тим, як з майбутньої правительки злітає пиха. Ще б пак, опуститись до того, щоб самій відчинити двері за якими чекали слуги! Мабуть з моменту весілля їй не доводилось торкатися дверної клямки жодного разу, але ослухатись чаклуна дружина ярла не ризикнула.

Єдине, що мене продовжувало бентежити – очікування та невідомість. але, як виявилося, наречений чекав за дверима. Тепер він теж переступив поріг, але нахабства в ньому явно поменшало, поглядав спідлоба і стояв, склавши руки за спиною. 

– Підійди до мене, Радомире! – звелів Макош. – Встаньте поруч! 

Наречений, яким би самовпевненим він був, слухняно виконав наказ. Тепер, коли ми опинилися поряд, я розуміла, що виглядаю лялькою поряд з цим нахабним дикуном. Син ярла  був не тільки старший на кілька років, а й виглядав як справжній варвар, якому я ледь досягала маківкою до плеча. Яка з мене буде мати для його майбутніх синів? А правителька? Радомир міг обрати будь-кого, але чомусь цього не зробив, навпаки вперто стояв на своєму.

Тим часом мати Радомира терпляче чекала, поки жрець тричі нас обійшов, бормочучи молитви чи закляття. Коли він, нарешті, зупинився, то витягнув з-за ременя ніж. Я бачила такі у наших мисливців – з руків’ям з ніжки кози, але у цього лезо ледь помітно світилося. Не знаю, з чого його зробили, але зовні це нагадувало застиглу кригу, всередині якої танцювали крихітні білі спалахи, які зачаровували і притягували погляд.    

Щоб зрозуміти, що буде далі, мені вистачило однієї миті. “Поки в тобі не потече кров Радомира”... Невже те, що казали розповідали про радичів правда і вони досі проводять той самий кровний обряд?! Мабуть, цієї хвилини я зблідла як полотно, бо княгиня примружилась, не зводячи з мене очей. Я не подобалась Ярославі, це було помітно з першої хвилини, але як то кажуть:”Брехлива свекруха й невістці не вірить”. Може тому вона й покликала Макоша? 

Це й змусило мене зібрати себе до купи, бо ще не народився той, хто зміг би довести, що я чогось боюся! На щастя, все сталося дуже швидко. Не встигла й оком моргнути, як Радомир полоснув себе по долоні, а потім схопив мою руку та ще раз провів лезом. Я ледь не відкусила собі язика, стримуючи зойк. Наші долоні опинилися стиснутими,  аж поки Макош не обмотав їх червоним паском, який прийняв з рук княгині. 

– Відсьогодні хай будуть ці двоє, як одна кров та одна плоть! – вигукнув жрець посеред повної мовчанки – Хай боги приймуть їх обітницю вірності! 

Що Макош ще промовляв, я майже не чула. Побачила тільки, як він підніс нам спільну чашу і Радомир першим до неї приклався. Вино було гірке і міцне, але я також зробила ковток, майже не відчуваючи смаку. Голова трохи паморочилася, та раптово по тілу побігло приємне тепло, а біль в руці почав вщухати, поки зовсім не зник.

Я чекала, що жрець, нарешті, закінчив ритуал і тепер дасть нам спокій, та замість цього той повернувся й взявся розмотувати пасок. Я спробувала одразу висмикнути свою руку, яку Радомир затиснув своїми лещатами, але наречений силоміць розгорнув мою долоню і в кімнаті запала тиша.  

Порізу не було! Не залишилось навіть найменшого сліду, наче все це їй наснилося! 

– Але… Що це все значить? – я розгубилася.

– Тільки те, що мої предки тебе прийняли і ти можеш залишитись! – до Радомира повернулась пиха та самовпевненість. – Пам’ятай, в тобі тепер тече моя кров! 

Він повернув матері пасок і вона ледь помітно похитала головою.

– Що ж. Отже, хай буде так, запрошую тебе за стіл, князівно, ми раді вітати наречену мого сина! 

Вона подалася геть, а я тільки тепер я відчула, що страшенно зголодніла. Востаннє їла ще в домі батька, а далі був цей нескінченний шлях, холод і всі випробування, які звалились на мою голову. Тут не до роздумів про кровний зв’язок чи жерця, який пов’язав нас своїми чарами. Одна думка про смажене м’ясо, рум’яні пироги та пиво викликала такий апетит, що в животі голосно завурчало. Я ще раз подивилась на долоню. Шкіра була білою й чистою, але тепер на ній з’явилась нова лінія і вона вела не назад до батька, а в обійми Радомира, який вже завтра повинен стати моїм чоловіком.  

Як поводитись з новими родичами, поки не знала. В трапезній я була єдиною жінкою, якщо не зважати на присутність княгині. Пані Ярослава сиділа мовчки, наче аршин проковтнула і лише іноді робила ковток вина, розведеного водою. Я наслідувати її не збиралась. Зовсім не хотіла знепритомніти від голоду, а тому потягнулася до пирога з рибою, що стояв на сусідньому блюді. 

Радомир помітив біля себе якийсь рух і наче тільки тепер згадав, що цей бенкет влаштували на честь гості. 

– Їж, – він відламав ніжку від запеченого гуся та поклав на срібну таріль. – Чи ти боїшся, що тебе отруять? 

Тут, за столом, княжич відкинув залишки зверхності. Пиво та вино швидко повернули йому гарний настрій. Я потай поглядала на Радомира і змушена була визнати, що він був досить привабливим, якби тільки не звички справжнього варвара. 

Про виделки тут ніхто не чув, а їжу запивали не з вишуканих келихів, а з величезних дерев’яних кухлів. Довелося самій згадати приказку няньки, яка казала, що рибу, птицю та молодицю беруть руками. Радомир досі чекав, тому я схопила з тарілі м’ясо і встромила в нього зуби.