Глава 7

-Борко! Зупинись, здається ми заблукали! - я спробувала перекричати шум вітру, відкинула теплі шкури та щосили смикнула десницю за рукав. - Де всі?! Може ми не там повернули, треба знайти дорогу, поки не перетворилися на два кучугури! 

-Тихіше, князівно! Вам краще не подавати голос! 

Борко й сам помітив, що в лісі раптово стало неприродно темно. Він смикнув за повід, зупиняючи трійцю, але коні поводились неспокійно, хропіли та перебирали копитами. Дружинник зістрибнув на сніг, уважно озираючись навколо, з рота в нього валила пара, а уважні очі намагалися щось роздивитися між деревами. Через цю несподівану пригоду я вся тремтіла. Мене охопили дурні передчуття і наче на їх підтвердження крізь свист вітру до них долинув інший звук - вовчий вий, від якого кожна волосинка стала сторч. 

– Князівно! - Борко відірвав її від страшних думок. – Вам доведеться мені допомогти!

– Що це? – я теж вибралася зі свого хутряного гнізда та зі здивуванням слідкувала, як дружинник витягує з-під шкур якийсь згорток. 

– Ведмежий жир! – він швидко відірвав смужку рядна та почав намотувати на першу-ліпшу гілку, яку знайшов поруч. – Тримайте міцно! 

Легко сказати! Руки так тряслися, що не вдавалося їх опанувати, але я вона воліла б навіть дрова рубати, аби не чекати бездіяльно. Тим часом Борко продовжував роботу, а потім поліз в кишеню по кресало.

– Ми подамо знак, – він запалив перший смолоскип і той яскраво спалахнув, а потім взявся за інші, втикаючи їх просто в сніг навколо саней. – Нас побачать, а звір не підійде близько. Вони бояться полум’я і запаху ведмедя! 

– А ти не думаєш, що це… – я не договорила і обличчя спалахнуло, але Борко повернувся і зазирнув дівчині просто в очі. 

Його губи повільно склалися в посмішку, а міцні руки обійняли за плечі.

– Невже наша хоробра князівна чогось боїться? Я не вірю! 

– Кажуть, що в цьому лісі живуть перевертні, - нарешті я набралася хоробрості, щоб сказати правду. – Або навіть ось гірше… справжнє давнє зло. Так плітки не народжуються просто так!

– Якби цього не казали, ви, певно, втекли б ще по дорозі? – промовив він тихо і я зрозуміла, що Борко легко читає думки і все знає. Може саме тому він і викликався їхати замість візниці? – Поки я поруч, з вами не трапиться лихого. Ні тут, ні в домі ярла.

Десниця схилився до мене і, здавалося, спробував пригорнути до себе, але замість цього підштовхнув назад до саней, та повернув на місце. Щільніше накрив хутром, постійно озираючись через плече ті прислухаючись. Мене охопило хвилинне бажання сховатися в його міцних обіймах. Не чути страшного вию, як в дитинстві заплющити міцно очі…Я стидалася власних почуттів і почувалася малою дівчинкою, яку закутують перед сном в ковдру.

– Не йди! – у відчаї вчепилася в рукав дружинника. У відповідь він підібрав рукавичку, щедро прикрашену вишивкою та дорогим хутром і надів на мою холодну руку. 

– Я подивлюся де вони. Нічого не бійтеся! 

Я тяжко зітхнула. Загорнулася в шкури і дивилася, як полум’я танцює на снігу. В напівтемряві його, мабуть, було видно далеко, а ще це дійсно відклякнуло хижаків. Вовки так і не наблизились на небезпечну відстань, але час тягнувся, а на поміч так ніхто й не прийшов. Довелося випити настоянки, яку прихопив з собою Борко, та й вона зігріла ненадовго. В мене вже стукали зуби, коли до вух долинув інший звук і то були людські голоси, які змусили стрепенутися.

Нарешті! Першим з білого марева з’явився  Радомир. Його легко було впізнати по одягу і дуже світлому волоссю, а ще по тому, як впевнено син ярла тримався в сідлі. Вояки та слуги ще були позаду, але їх поява означала одне  - ми не замерзнемо і не станемо поживою для хижаків. Кінь під рятівником став дибки, а сам він миттю зістрибнув на сніг та попрямував до саней. Злий, з розчервонілим обличчям та бородою, засипаною снігом.

– Ходімо, – відкинув хутро та простягнув мені руку. – Далі поїдеш зі мною! 

– Ні, – я спробувала заперечити, але наречений просто схопив мене в оберемок і перекинув через плече.

– Поїдеш! – він важко дихав, але не розтискав хватку, доки не підсадив мене на коня. Потім заскочив у сідло сам і обхопив вільною рукою. – Ти повинна слухатися мене, якщо, звичайно, хочеш залишитися живою! 

– Хто ти такий, щоб зі мною так розмовляти? Я тобі поки що не дружина, а будеш так поводитись, можу й передумати!

Він вичекав якусь мить, а потім голосно розсміявся. 

– Хотів би я це побачити! 

Почувши таку відповідь, я смикнулась і ледь не звернула шию, виглядаючи Борко, але мій рятівник більше не збирався чекати. 

– Не виривайся, - бо я не жартую, в лісі живе таке, чого ти не уявляєш! Тримайся міцніше! 

Кінь зірвався з місця. Я тільки й могла, що вчасно ухопитись за збрую та притиснутись до того, хто витягнув з лап смерті. Якби він з дружинниками не з’явився, до ранку ми з Борко б не дожили і це було єдиним, що втішало.