Глава 6

Я з тяжким серцем спустилася вниз, та не встигла ще відчинити двері, як зіткнулася з батьковим десницею, що широкою ходою йшов коридором. 

-Борко, - чомусь в його присутності мій страх миттю розвіявся. - Я хотіла…

-Добре, що ви тут, князівно, - він трохи вклонився. - Вас розшукують, бо вже пора їхати. Челядниця сказала, що ви хотіли втекти.

-Хотіла. 

З цим велетнем, якого боялися всі наближені князя я могла не прикидатися. Борко був одним з тих, кого я вважала другом, бо саме він вчив мене їздити верхи, переносив на спині через стрімку річку та приховував числені дитячі витівки. 

-Ви вже не дитина, князівно, а справжня красуня, яка стане дружиною правителя. Мені випала честь їхати з почетом, то ж якщо ви надумаєте тікати, вашому вірному слузі відрубають голову. 

-Цього я не допущу! - його слова змусили стрепенутися. - Якщо вже мені не дозволяють взяти з собою служницю, то хоч ти будеш поруч. 

-Так, - він сховав у вусах посмішку. - Навіть залишуся на весілля, а до того часу буду вас охороняти, не дозволю впасти з вашої голови навіть волосинці!  

Я розправила плечі та зітхнула на повні груди. Існувало якесь пророцтво насправді чи ні - це ще невідомо. Але поруч з Борко дійсно можна було не боятися, тому я рушила назад до своїх покоїв. Тепер залишалося витерпіти небагато: поки під ритуальні пісні мене одягнуть, дадуть проститися з рідними й проводять з батьківського дому. 

Те, що Дарина не прийде попрощатися, я була впевнена. Її дівочі мрії розбилися вдруге і все через мене! Але те, що навіть княгиня не переступить поріг, боляче зачепило. Може мати зараз молилася богам, а може її мучили докори совісті чи бажання востаннє втрутитись, та врятувати мене від невідомого темного майбутнього? Про це я так і не дізналася, бо скоро мене одягнули в соболину шубу та вивели на сонячний двір, засипаний свіжим снігом.    

Крокуючи, я наче по вугіллю ступала і старалася запам’ятати кожен куточок маєтку й кожне знайоме обличчя. Лише Радомира намагалася обійти поглядом, просто дозволила зручно себе посадити та закутати в хутро. Візник вже зайняв своє місце і торкнувся повода, аж раптом всі, хто збирався покинути маєток, одночасно зупинилися. 

Трапилось щось незрозуміле! Спочатку кучер склався навпіл та повалився набік, потім з рота повалила піна і бідолашний випав просто на сніг. У дворі запала тиша. Люди, як вкопані зібралися навколо, та ніхто не наважувався наблизитись. 

Серце у мене калатало, бо нещасного точно прокляли, або отруїли. Тільки що був живий і здоровий і ось, на тобі! Я почала шукати очима маму, бо в серце прокралася підозра. Ніхто крім неї не міг на таке відважитися, чи це я хапалася за останню надію? Зараз княгиня не підводила очей і стояла така бліда, що Дарині довелося підтримати матір під руку. По двору пробіг тихий гомін. Люди оговтались, хтось відтягнув бідолашного геть, а наближені обох правителів одночасно заговорили. 

До вух долітали звинувачення у зраді, а я хотіла і не могла розімкнути вуста, наче мене саму зачарували! Сколихнулася лише хитка надія - раптом через це нещастя посланець ярла змінить своє рішення чи батько не стерпить образи?

Вигуки людей ставали все голоснішими, дехто схопився за зброю і невідомо чим би це закінчилося, якби в розмову не втрутився Борко. 

-Може це правда чари, як ти кажеш, шановний Михалко. Може хтось дійсно  намагається завадити нареченій поїхати з батьківського дому. Але в такому разі я хочу спитати, кому так хотілося нас посварити? Ніхто з людей князя Димітрія на подібне не наважиться. 

-Ти багато на себе береш… - один з вояків, що вже спішився, торкнувся руків’я меча, але Борко вчасно його зупинив. - Хочеш звинуватити когось з нас? Думаєш ярл підіслав до вас зрадників?

-Ні! А щоб ви нічого не думали, я сам сяду на місце візниці. Якщо це прокляття, всі в цьому впевняться, а як ні - і без нас дізнаються, що тут насправді відбулося! Відійдіть!

В натовпі пробіг гомін. Кілька нескінченних хвилин я чекала на рішення, доки воно було прийняте. Батько сказав своє слово. Якщо хтось і міг собою ризикувати - це той, кому князь довіряв найдорожче: свою честь і власну дочку. Люди з почету знову опинилися у сідлі, а Борко застрибнув у сани. Мить - і батьків десниця погнав коней слідом за радичами. Цілий і неушкоджений виїхав за ворота, щоб безнапасно дістатися чужих земель. 

Досі я ще ніколи не опинялася так далеко від дома, та ще й посеред лісу, який, здавалось, розкинувся до самого горизонту. Я звикла до вільного степу, а тут не було кінця-краю гущавині, серед якої ледь розшукаєш єдину дорогу. Якби не це, у мене точно вистачило рішучості зіскочити непомітно та повернутися додому. 

Хотілося поговорити з Борко, але він правив кіньми, то ж доводилося  щільніше закутувалась в хутро та ховатись від заметілі. Думки так і кружляли темними птахами. Якщо Радомир зі мною одружиться, як я ділитиму з цим розпутним дикуном ліжко? Як буду щодня сідати з ним за стіл? Навіть думка про те, що це дозволить потримати на руках власних дітей не гріла душу.  

Шалений вітер обпалював обличчя, але я була навіть рада заметілі, що раптово накрила подорожніх. Сніг повалив так густо, що не було нічого видно далі витягнутої руки, але коні слухняно несли їх вперед. Може добре знали дорогу, а може відчували тверду руку Борко. 

Те, що почет і люди батька зникли, я помітила не одразу - вони наче просто розтанули в сніговій круговерті і ми залишилися сам на сам з лісовою гущавиною і тими, хто в ній ховався.